36 теория

1.  Практична функція макроекономіки. Об’єкт та предмет макроекономіки. Моделювання як головний метод відображення фактичної поведінки економіки.

В умовах обмеженості ресурсів і безмежості потреб зростання ефективності економіки є єдиним способом підвищення рівня задоволення матеріальних потреб. Звідси випливає практична функція макроекономіки. Вона полягає в тому, щоб продукувати такі знання, які здатні озброювати людей спроможністю підвищувати ефективність економіки а на цій основі досягати зростання рівня задоволення своїх матеріальних потреб. Ефективність економіки – це відношення між її результатами і витратами. Існує багато способів підвищення ефективності економіки. На макрорівні їх можна об'єднати за такими трьома напрямами:

1. Забезпечення повної зайнятості ресурсів.

2. Оптимізація розподілу наявних ресурсів.

3. Підвищення продуктивності ресурсів.

Об’єктом макроекономіки є економічна система. Є три типи економічних систем: ринкова, командно-адміністративна, змішана економіка. Вони різняться формою власності  на матеріальні ресурси і механізмами регулювання економіки. Сучасна економіка є змішаною, в якій співіснують приватна та державна власність та адекватні їм механізми впливу на економічні процеси .

Щоб уміти впливати на економіку для підвищення її ефективності , потрібно знати  механізм її функціонування. Тому предметом макроекономіки є механізм функціонування економіки та розвитку. З метою цього вивчення макроекономіка виконує дві головні ф-ї: пізнавальну і нормативну. Перша спрямована на обгрунтування  висновків, які пояснюють сучасний стан економічного розвитку країни; друга-на обгрунтуваня рекомендацій щодо шляхів подальшого розвитку національної економіки.

Певні методи надають макроекономіці  можливість узагальнювати факти та відображати певні закономірності у функціонуванні економіки. Головним методом такого узагальнення та відображення є моделювання макроекономічних процесів. Модель-це спрощена картина реальності, абстрактне узагальнення фактичної поведінки досліджуваних явищ в економіці.

У моде лях використовуються лва види змінних: ендогенні та екзогенні Ендогенні змінні — це внутрішні чинники моделі, які визнача ються в процесі її побудови. Екзогенні змінні — це зовнішні для моделі чинники, які визначаються до початку її побудои. У процесі моделювання з'ясовується, як екзогенні змінні, які ві діграють роль причини, впливають на ендогенні змінні, що віді грають роль наслідків, викликаних даною причиною.

При побудові моделей широко використовується припущення «за інших незмінних умов». Таке припущення означає:,' що всі інші змінні за винятком базових, тобто тих, що враховані в моле лі, залишаються незмінними.

Змінні, що включаються в модель, характеризують певні явища та процеси кількісно. Слід розрізняти два типи кількісних змінних: запас і потік. Запас — це кількість будь-чого, витраче¬на в даний момент. Потік — це кількісна визначеність зміни будь-чого за певний проміжок часу.

2.  Сутність, принципи та основні категорії СНР. Відмінності СНР від балансу народного господарства.

Система національних рахунків ― це система взаємопов’язаних економічних показників, які відображають загальні та найбільш важливі аспекти економічного розвитку, пов’язані з виробництвом і споживанням продуктів і послуг, розподілом і перерозподілом доходів, формуванням національного багатства країни. СНР базується на відповідних методологічних принципах, серед яких основними є :

1)продуктивною є будь-яка діяльність, яка приносить дохід її суб’єктам. Цей принцип лежить в основі визн-ня величини доходу, при обчисленні якого беруться до уваги не лише галузі мат.вир-ва, а й галузі, які надають послуги.

2)видатки на вир-во нац.продукту дорівн. доходу, одержан.від його реалізації, або вартість факторів вир-ва спожитих при виготовленні нац.продукту, дорівн.доходам, що їх отрим.власники виробн.факторів. Цей принцип лежить в основі ек.рівноваги, до якої економіка постійно прагне.

3)економіка перебуває в постійному кругообігу, котрий являє собою безперервний потік переворень видатків у доходи, а доходів у видатки. Цей принцип свідчить про те, що доходи є ф-цією видатків, а видатки залежать від розподілу доходів.

Інституціна одиниця СНР – економічна одиниця, що може володіти активами, брати на себе зобов’язання та самостійно здійснювати всю сукупність операцій у сфері своєї основної діяльності. Усі інституційні одиниці об’єднуються у сектори: підприємства, що виготовляють товари та послуги, крім фінансових послуг, фінансові устьанови, державні установи, громадські та приватні організації, які обслуговують домашні господарства, домашні господарства, зовнішньоекономічні зв’язки. Інст. одиниці перебувають між собою у певних економічних відносинах. В СНР ці відносини називають економічними операціями (групування елементарних потоків за їхнім змістом). 3 групи: операції з товарами та послугами, розподільчі операції, фінансові операції. Для характеристики діяльності кожної групи одиниць та сукупної економіки загалом усі економічні операції в СНР подаються у вигляді рахунків. Кожна економічна операція фіксується в рахунках двічі: як ресурси (зміни в зобов’язаннях) та як їх використання (зміни в активах). Групи рахунків:

 -для економіки в цілому (консолідовані рахунки);

 -для секторів економіки;

 -для галузей економіки;

 -для ек. операцій.

Відмінності СНР від балансу народного господарства:

-у системі балансу народного господарства був примат матеріального виробництва;

-у системі балансу на народного господарства відображався рух продукції у його натуральній формі;

-у СНР використовується поняття доданої вартості, а в системі балансу народного господарства – валової, що приводило до завищення кінцевих результатів.

Вимоги до обчислення основних макроекономічних показників у СНР:

-врахування транзакцій, а не трансфертів;

-до показників не включають операції з майном, яке вже було у користуванні;

-не включаються операції з цінними паперами.

Особливістю методології СНР є також те, що ключовим поняттям у структурі показників виробництва є додана вартість ― характеризує внесок конкретної сукупності факторів виробництва у створення вартості в масштабах економіки в цілому. Додана вартість (ДВ) як внесок кожного окремого виробника розглядається в СНР стосовно виробника, а не продукту. А повна вартість (валовий випуск) матеріальних благ і послуг включає крім ДВ також і проміжне споживання.

3.  Економічна сутність валового випуску та валового внутрішнього продукту. Методи їх розрахунку. Сутність дефлятора ВВП та індексу споживчих цін, їх порівняння.

Первинним показником є валовий випуск, який  відображає повну ринкову вартість усіх товарів та послуг, вироблених у країні за певний період. Валовий випуск включає:

— товари, вироблені одиницями — резидентами країни, незалежно від того, як вони використовуються (поставлені іншим інституційним одиницям або використані для власного невиробничого споживання чи нагромадження, включаючи приріст запасів матеріальних оборотних коштів);

— послуги, надані іншим інституційним одиницям, зокрема неринкові послуги органів державного управління і некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства;

— послуги домашніх господарств за проживання у власному житлі і домашні послуги, які надаються оплачуваною домашньою прислугою.

При обчисленні випуску враховуються різні ціни. Переважно застосовуються основні ціни. Основна ціна – це така ціна, яка не включає податків на продукти, але враховує субсидії на продукти. Якщо оцінка в основних цінах є неможливою, то використовуються ціни виробників, які крім основних цін включають також податки заміно сум субсидій на продукти, крім податків, аналогічних ПДВ. В операціях, які характеризують, використання товарів і послуг, застосовуються ринкові ціни (ціни покупців). Такі ціни включають всі податки за мінусом субсидій на продукти. Це означає, що ринкові ціни відображають всі витрати покупців на придбання продукції.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за так званим територіальним принципом. ВВП можна обчислити трьома методами:

1)виробничим методом: ВВП = (ВВ – МВ) + ЧПП, де (ВВ – МВ) — додана вартість усіх галузей економіки, ЧПП — чисті продуктові податки, тобто продуктові податки мінус субсидії;

2)методом доходів (розподільчим):

ВВП = ЗП + ВКП + ЗД + ЧНП, де ЗП — зарплата найманих працівників, ВКП — валовий корпоративний прибуток, ЗД — змішаний дохід, ЧНП — чисті неприбуткові податки, тобто неприбуткові податки мінус субсидії;

3) методом видатків (кінцевого споживання:

Y = C + І + G +NX,

де Y — валовий внутрішній продукт, С — споживчі видатки, І — валові приватні інвестиції, G — державні закупівлі, NX — чистий експорт, NX = ЕX – ІM.

Важливе значення має обчислення темпів зростання та приросту ВВП за рахунок цін, тобто інфляційної зміни ВВП. З цією метою застосовуються різні індекси цін. Основними з них є дефлятор ВВП та індекс споживчих цін (ІСЦ).

Індекси цін відображають співвідношення між сукупною ціною певного набору товарів та послуг (ринкового кошика) для певного поточного року й сукупною ціною ідентичної або схожої групи товарів та послуг у базовому році. Найбільш поширеним серед цих індексів є ІСЦ, який відображає співвідношення між сукупною ціною фіксованого набору споживчих товарів та послуг в поточному і базовому роках.

Дефлятор ВВП більше пристосований порівняно з ІСЦ для вимірювання загального рівня цін. Дефлятор ВВП ширший, тому що враховує не тільки ціни споживчих товарів та послуг, а й ціни інвестиційних товарів, товарів, які купує держава, а також товарів та послуг, що купуються і продаються на світовому ринку. У зв’язку з цим дефлятор ВВП – це індекс цін, який відображає зміну цін на всю сукупність товарів та послуг.

Yr=Yn/P

Yn=Yr*P

Процес перерахунку номінальної величини у реальну називається дифлюванням, якщо Р>1, та інфлюванням, якщо Р<1.

4.  Показники ринку праці. Види безробіття. Втрати ВВП від безробіття:  закон Оукена, його математична формалізація, методи вимірювання «природного» безробіття.

Для характеристики стану ринку праці застосовуються відносні показники. До них можна віднести такі:

1) рівень зайнятості — визначається як відношення кількості зайнятого населення до всього населення:

2) рівень безробіття — визначається як відношення кількості безробітних до робочої сили (економічно активного населення):

де u –– рівень безробіття; U –– кількість безробітних; L –– робоча сила;

3) коефіцієнт участі в робочій силі — відображує процент робочої сили в чисельності дорослого населення:

Безробіття – це ек. явище, коли частина економ. активного населення не має можливості використати свою роб. силу. У залежності від причин, які викликають безробіття, слід розрізняти декілька його видів. Фрикційне безробіття. Воно стосується тих осіб, які не працюють у зв’язку з добровільною зміною місця роботи. Безробіття пов’язане із пошуками чи очікуванням роботи, є відносно короткочасним. Кожна з осіб, що шукає роботу перебуває на ринку праці в середньому не більше 1 місяця.

Структурне безробіття. Воно виникає під впливом структур. диспропорцій на ринку праці, тобто коли з’явл. невідповідності між попитом і пропозицією робоч.сили за професією, кваліфікацією, географ. та іншими ознаками. Попит на деякі види професій, кваліфікацій зменш. або зовсім зникає, а на деякі, зокрема нові, збільш. Роб. сила повільно реагує на ці зміни. Отже, виникає ситуація, за якою структура роб. сили не відповід. новій структурі роб. місць, внаслідок чого з’яв. структурне безробіття.

Циклічне безробіття. Воно виник. внаслідок цикл. спаду вир-ва і є результатом зниження сукупного попиту на робоч. силу. Коли сукуп. попит на товари та послуги зменш., зайнятість теж скороч., а безробіття зростає. З цієї причини цикл. безробіття іноді назив. безробіттям з дефіцитом попиту. Фрикційне та структурне безробіття дістало назву – “природне безробіття”. У зв’язку з цим повна зайнятість – це зайнятість лише при наявності природного безробіття та відсутності цикл.безробіття. Коли виникає цикл.безробіття, то фактичне безробіття більше від природного, тобто має місце надмірне безробіття.

Найбільш відомий і простий спосіб визначення рівня природного безробіття полягає у розрахунку середньої величини фактичного безробіття за тривалий відрізок часу. Він заснований на тому, що середня величина фактичного безробіття за довготривалий період згладжує (вирівнює) циклічні коливання безробіття навколо його природного рівня.

Інший метод оцінки рівня природного безробіття полягає у визначенні такого року, у якому, за припущенням, в економіці була повна зайнятість, а рівень очікуваної інфляції був близький до її фактичного рівня.(Фрідман).

Інший метод запропонував Манків – він виходить з того, що рівновага на ринку праці спостерігається тоді,коли кількість звільнених з роботи дорівнює кількості працевлаштованих.

v — коефіцієнт працевлаштування, який відображає частку працевлаштованих безробітних у складі безробітних;

l — коефіцієнт звільнення, який відображає частку звільнених працівників у складі зайнятих.

Закон Оукена:

де Dy — розрив ВВП у процентах до потенційного ВВП; β — коефіцієнт чутливості ВВП до циклічного безробіття, який показує, на скільки процентів фактичний ВВП менший від потенційного, якщо фактичне безробіття перевищує природний рівень на один процентний пункт; u — фактичний рівень безробіття; u_n — природний рівень безробіття.

Звідси можна обчислити втрати ВВП від циклічного

безробіття як різницю між потенційним і фактичним ВВП: Y = Yp —Y,

де ΔΥ — втрати ВВП від циклічного безробіття в грошових одиницях.

5.  Неокласична та кейнсіанська модель ринку праці.

Неокласична теорія. Ця теорія спирається на передумови, що на ринку праці панує досконала конкуренція з абсолютно гнучкою заробітною платою, а критерієм попиту підприємств на працю є максимізація прибутку. Чим нижча зарплата, тим менші витрати на виробництво продукту, тим вища прибутковість виробництва і більший попит на працю. Тому згідно з неокласичною теорією попит на працю є спадною функцією від реальної зарплати.

Реальна зарплата лежить в основі і неокласичної функції пропозиції праці. Чим вища реальна зарплата, тим більшою є пропозиція робочої сили. Тому пропозиція праці є зростаючою функцією від реальної зарплати:  

Оскільки заробітна платня основний регулятор ринку праці, то якщо вона зросте, то це призведе до скорочення попиту на робочу силу, а відповідно і збільшення числа безробітних. Це призведе до конкуренції між працівниками за дефіцитні робочі місця, яка примусить їх погодитися на зниження заробітної платні. Цей процес буде тривати доки ринок не врівноважиться. Якщо певна частка робітників не захоче найматися на роботу за низької рівноважної  зарплати, то за неокласичною теорією таке безробіття є добровільним і тому не є безробіттям.

Кейнсіанська теорія. Згідно з кейнсіанською теорією номінальна зарплата не змінюється під впливом попиту на ринку праці в бік зниження. На думку кейнсіанців, попит на працю залежить від сукупного попиту. Це означає, що сукупний попит обумовлює не тільки обсяг виробництва товарів та послуг, а й ту кількість праці, яка необхідна для його забезпечення. Тому згідно з кейнсіанською теорією попит на працю є зростаючою функцією від сукупного попиту:

Визначаючи функцію пропозиції праці, прихильники кейнсіанської теорії, на відміну від неокласиків, спираються не на реаль¬ну, а на номінальну заробітну плату. Кейнс вважав, що номінальна заробітна плата може змінюватися лише в один бік — у бік зростання, оскільки намагання підприємців зменшити реальну заробітної плату через зниження номінальної заробітної плати викликає сильнішу протидію, ніж зниження реальної заробітної плати в результаті зростання цін. Зі збільшенням номінальної заробітної плати пропозиція праці збільшується. Отже, пропозиція праці в кейнсіанському варіанті є зростаючою функцією від номінальної заробітної плати:

Зарплата не є гнучкою і не може бути регулятором ринку праці. Зарплата є номінальною, якщо вона зростає, то і пропозиція праці теж зростає. Профіцит робочої сили на ринку праці буде існувати доки не збільшиться сукупний попит на товари, який призведе до збільшення пропозиції, через використання додаткової профіцитної робочої сили.

6.  Економічна сутність сукупного попиту. Цінові та нецінові чинники сукупного попиту. Графічна інтерпретація.

Сукупний попит (AD) — це сукупність вітчизняних товарів і послуг, які мають бажання купити резиденти і нерезиденти з метою задоволення своїх платоспроможних потреб. Суб’єктами сукупного попиту є домогосподарства, підприємства, уряд та іноземці. У зв’язку із цим сукупний попит можна визначити як суму попиту домашніх господарств на споживчі товари і послуги, підприємств на інвестиції, урядового попиту на державні закупівлі та попиту іноземців, який дорівнює чистому експорту:

Y^AD = C + I + G + NX.

На сукупний попит впливає багато чинників. Одним із них є ціна. Сукупний попит перебуває в оберненій залежності від ціни. Тому на графіку має від’ємний нахил.

Сукупний попит відрізняється від ринкового попиту. Ринковий попит перебуває в оберненій залежності від ціни безпосередньо завдяки ефекту доходу та ефекту заміщення. Що стосується сукупного попиту, то його залежність від ціни є опосередкованою, яка проявляється за допомогою трьох чинників, якими є: ефект процентної ставки, ефект багатства та ефект чистого експорту.

Ефект процентної ставки полягає в тому, що у разі зростання загального рівня цін покупцям товарів і послуг потрібно більше грошей для оплати купівельних операцій. Отже, зростає попит на гроші, що за незмінної пропозиції грошей викликає підвищення їх ціни, тобто процентної ставки. Внаслідок цього сукупний попит зменшується за рахунок попиту на ті товари, для купівлі яких потрібно запозичувати гроші та брати кредити.

Ефект багатства пов’язаний з такою формою багатства, як фінансові активи. Зі зростанням цін в економіці реальна вартість, тобто купівельна спроможність нагромаджених домогосподарствами фінансових активів зменшується.

Ефект чистого експорту проявляється, коли ціни на національну продукцію зростають, що змушує вітчизняних виробників скорочувати імпорт. У такому випадку збільшується попит на імпортний товар замінник, що призводить до збільшення імпорту і це зменшить попит за рахунок чистого експорту.

Розглянуті вище ефекти є ціновими чинниками сукупного попиту, які обумовлюють рух по кривій сукупного попиту.

Крім ціни на сукупний попит впливають й інші чинники, що не пов’язані зі зміною цін. Усі такі чинники називаються неціновими чинниками сукупного попиту. Вони є зовнішніми екзогенними змінними функції сукупного попиту, та на графіку викликають переміщення кривої сукупного попиту у відповідний бік.

Нецінові чинники є неоднорідною сукупністю. Визначаючи їх, слід враховувати, що сукупний попит складається з таких чотирьох компонентів: споживчий попит (С), тобто попит домашніх господарств на споживчі товари і послуги; інвестиційний попит (І), тобто попит підприємств на приватні інвестиції; урядовий попит (G) і попит іноземців (NX). Тому нецінові чинники сукупного попиту слід поділити на відповідні чотири групи.

На кожний компонент сукупного попиту впливають різні нецінові чинники.

На споживчий попит - багатство, доходи, очікування, запозичення домогосподарств, податки на доходи фіз.ос.

На інцест. попит – процентна ставка, НТП, забезпеченість капіталом.

На урядовий попит – державні закупівлі.

На іноземний попит – валютний курс, міжнародна торгівельна політика.

7.  Економічна сутність сукупної пропозиції. Характеристика окремих відрізків сукупної пропозиції. Нецінові фактори впливу на сукупну пропозицію.

Сукупна пропозиція (AS) — це сукупність товарів і послуг, які виробляють національні підприємства для продажу на ринку з метою отримання прибутку.

На сукупну пропозицію впливають цінові та нецінові чинники. Ціновим чинником є рівень цін.

Щоб визначити залежність сукупної пропозиції від ціни, слід ураховувати неоднакову гнучкість цін і зарплати у довгостроковому і короткостроковому періоді.

Довгостроковий період (класичний підхід):

-    В економіці виробляється потенційний ВВП, тобто задіяні всі наявні ресурси;

-    Гнучкість цін та зарплати;

-    Закон Сея (пропозиція породжує попит, вся продукція буде спожита, криза перевиробництва неможлива).

 

Короткостроковий період (кейнсіанський підхід) крайній випадок:

-    Негнучкість цін та зарплати;

-    Досягнення потенційного обсягу ВВП можливо лише у фазі економічного циклу – пік.

-    Попит породжує пропозицію.

Загальний вигляд кривої сукупної пропозиції (основна модель):

де Y^AS — обсяг виробництва (сукупна пропозиція) у короткостроковому періоді; a — чутливість обсягів виробництва до відхилення фактичного рівня цін від очікуваного їх рівня; P, P^e — відповідно фактичний та очікуваний рівень цін.

Нецінові чинники короткострокової сукупної пропозиції — це такі чинники, які змінюють середні витрати і прибутковість підприємств за даного рівня товарних цін, що спонукає підприємства змінювати обсяг виробництва. До нецінових чинників відносять: ціни на ресурси, продуктивність ресурсів, субсидії, оподаткування підприємств.

8.  Модель «АD-AS» як базова модель макроекономічної рівноваги: коротко- і довгострокова рівновага.

Внутрішньою властивістю ринкової економіки є її постійне тяжіння до рівноваги. В узагальненому вигляді рівновага в економіці є рівновагою між сукупним попитом і сукупною пропозицією, тобто AD = AS. Тому модель AD–AS є базовою моделлю економічної рівноваги.

Слід розрізняти рівновагу короткострокову і довгострокову. Короткострокова рівновага відображує рівновагу між сукупним попитом і короткостроковою сукупною пропозицією. Довгострокова рівновага — це рівновага між сукупним попитом і короткостроковою сукупною пропозицією, яка дорівнює довгостроковій сукупній пропозиції. Короткострокова сукупна пропозиція може збігатися або не збігатися з довгостроковою сукупною пропозицією. Вони збігаються, якщо економіка знаходиться в стані повної зайнятості, і не збігаються, якщо економіка потрапляє у стан неповної або надмірної зайнятості. Це означає, що короткострокова рівновага може забезпечуватися в умовах різного рівня зайнятості. На противагу їй довгострокова рівновага може спостерігатися лише в економіці з повною зайнятістю.

Порушення рівноваги в економіці можуть спричинятися змінами як в сукупному попиті, так і в сукупній пропозиції, що викликаються неціновими чинниками.

Розглянемо механізм відновлення економічної рівноваги на основі моделі AD—AS після її порушення спочатку сукупним попитом, а потім сукупною пропозицією.

В результаті збільшення сукупного попиту крива AD1 у криву AD2. T2 характеризує стан нової короткострокової рівноваги. З плином часу виробники товарів будуть змушені підвищити свої витрати (за рахунок зарплати) щоб точка рівноваги була ближче до кривої довгострокової пропозиції, тоді AS1 перейде в AS2, і перетне AD2 в точці Т3 – точці подвійної рівноваги короткострокового і довгострокового періоду.

 

У цій ситуації змінюється крива довгострокового прогнозування. Внаслідок дії негативних факторів сукупна пропозиція зменшилася (перехід AS1 до AS2). За умови невтручання держави формується нова крива довгострокової пропозиції AS2L.

9.  Механізм функціонування грошового ринку: грошові агрегати, пропозиція, попит, рівновага на грошовому ринку. Навести необхідні формули визначення попиту на гроші.

Базовою категорією грошового ринку є пропозиція грошей, яка являє собою сукупність грошових активів, що використовується в економіці. В залежності від ліквідності всі грошові активи групуються в грошові агрегати:

М0=готівка, кошти в обігу, гроші поза банками.

М1=М0+кошти на поточних рахунках у національній валюті, безстрокові депозити, поточні депозити.

М2=М1+строкові кошти в національній валюті, валютні кошти, короткострокові депозити.

М3=М2+довгострокові депозити, кошти клієнтів у довірчому управлінні, цінні папери власного боргу банків, соц. пенсійне страхування.

Грошову пропозицію встановлює Нац. Банк і тому вона є незалежною від рівня процентної ставки. Нац. Банк володіє монопольним правом на первинну емісію грошей. Її результатом є приріст грошової бази(Н). Н=СU(готівка)+BR(банківські резерви).

Пропозиція грошей(MS)=CU+D(депозити).

Збільшення грошової бази відзначається на пропозиції грошей мультиплікативно:

MS=H*mm(грошовий мультиплікатор)

mm=(cr+1)/(cr+rr)

cr - коефіцієнт готівки; rr - резервна норма;

Іншою категорією грошового ринку є попит на гроші. Він виявляє собою сукупність грошових активів, якими бажають володіти економічні суб’єкти в даний період.

Класичний підхід

Рівняння Фішера:

де M^D — попит на гроші; V — швидкість обігу грошей; 1/V— коефіцієнт пропорційності, що показує кількість грошей на кожну одиницю доходу, якою люди бажають володіти. н є величиною, оберненою до швидкості обігу грошей. При цьому швидкість обігу грошей вважається постійною величиною. Тому коефіцієнт 1/V теж вважається постійним.

Кембриджське рівняння (Маршал та Пігу):

M^D = K * P * Y

K дорівнює коефіцієнту 1/V. На відміну від Фішера кембриджські економісти допускали, що K є не постійним, а може коливатися у короткостроковому періоді.

Підхід Фрідмана:

Попит на гроші є функцією постійного доходу(середнього доходу, який очікується отримати у довгостроковому періоді) і очікуваних доходів на активи, які є альтернативними відносно грошей формами нагромадження багатства(облігації. акції, товари). Крім того, Фрідман вважав, що попит на гроші є нечутливим до зміни рівня процентної ставки, яка визначає доходність альтернативних активів.

Кейнсіанський підхід:

Існує 3 мотиви, що викликають у людей бажання тримати гроші: трансакційний, застережливий та спекулятивний. Зваживши це та припустивши, що попит на гроші залежить не лише від доходів, а і від процентної ставки, він вивів формулу -

де k — чутливість попиту на гроші до зміни рівня доходу; h — чутливість попиту на гроші до зміни рівня процентної ставки.

Ринок грошей — це механізм, за допомогою якого попит на гроші узгоджується з їх пропозицією на умовах рівноважної процентної ставки. Врахуємо, що попит на гроші є попитом на грошові запаси.

Рівновага між попитом і пропозицією грошей свідчить про те, що на грошовому ринку немає ні надлишку, ні нестачі грошей. За таких умов відсутні причини для зниження або зростання рівноважної процентної ставки. Але рівновага на ринку — це не статичний стан, а тенденція, яка постійно підтримується ринковим механізмом. Щоб розкрити механізм, на основі якого ринок підтримує тенденцію до рівноваги між пропозицією грошей і попитом на гроші, розглянемо кілька варіантів порушення і відновлення рівноваги на грошовому ринку.

І. Збільшення попиту на гроші внаслідок збільшення доходу.

Зростання попиту → нестача грошей → продаж облігацій → зниження ціни облігацій → підвищення відсоткової ставки доходності → зменшення попиту на гроші → підвищення грошового мультиплікатора.

ІІ. Збільшення грошової бази за умови незмінності доходу.

Збільшення пропозиції грошей → надлишок грошей → збільшення попиту на облігації → зростання ціни на облігації → зниження відсоткової ставки доходності → повертання грошей на ринок грошей → збільшення попиту на гроші → зменшення грошового мультиплікатора

ІІІ. Зміна доходу та грошової пропозиції

Збільшення попиту на гроші → адекватне збільшення грошової пропозиції.

10.              Експансія банківських депозитів. Депозитний та грошовий мультиплікатори. Сутність, цілі та методи монетарної політики.

Пропозиція грошей передусім залежить від політики центрального банку, який володіє монопольним правом на первинну грошову емісію. Результатом первинної грошової емісії є приріст грошової бази, яка визначається за формулою Н = CU + BR,

де Н — грошова база;

CU — готівка, яка знаходиться поза банками, тобто на руках у населення;

BR — банківські резерви.

Банківські резерви складаються з двох компонентів: обов’язкові резерви(LR) та надлишкові резерви(ER). Обов’язкові резерви — це мінімальна сума резервів, яку зобов’язаний тримати кожний банк. Величина обов’язкових резервів регламентується центральним банком за допомогою норм щодо депозитів:

LR = lr * D,

де LR — обов’язкові резерви, lr — норматив обов’язкового резервування; D — банківські депозити.

Величину банківських резервів можна визначити за формулою BR = LR + ER, де ER — надлишкові резерви.

Пропозиція грошей відрізняється від грошової бази і визначається як сума готівки і банківських депозитів:

M^s = CU + D, де M^s — пропозиція грошей.

Пропозиція грошей, як правило, перевищує грошову базу. Це пояснюється тим, що банківська система здійснює вторинну грошову емісію на основі мультиплікації (примноження) грошової бази. Отже, крім центрального банку, здатністю створювати гроші володіє також банківська система, тобто сукупність депозитно-кредитних установ, головними серед яких є комерційні банки.

Рівняння показує, що пропозиція грошей дорівнює добутку грошової бази (Н) і коефіцієнта пропорційності [(cr + 1) / (cr + rr)]. Цей коефіцієнт називається грошовим мультиплікатором. Він показує, на скільки одиниць змінюється пропозиція грошей у разі зміни грошової бази на одиницю. cr=CU/D; rr=BR/D

Як видно з формули, грошовий мультиплікатор залежить від рішень трьох економічних суб’єктів:

—      домогосподарств, які впливають на співвідношення між готівкою і депозитами (cr);

—      центрального банку, який регулює резервну норму (rr) через установлення норми обов’язкового резервування (lr);

—      комерційних банків, які певною мірою можуть впливати на резервну норму через створення надлишкових резервів.

DH = 104 тис. грн. Якщо cr = 0,3, rr = 0,2;

DH = (1+ cr)*DD.

DD = DH/(1 + cr). DD = 80 тис. грн., DCU = 24 тис. грн.

DBR = DD*rr, = 16 тис. грн.

DL = DD – DBR = 64 тис. грн.

Наведені розрахунки відображують лише перший етап мультиплікаційного процесу. Процес мультиплікації грошової бази може продовжуватися як нескінченний ряд етапів.

Загальний приріст депозитів:

Загальний приріст готівки:

Монетарна політика – це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення і вирівнювання платіжного балансу.

Кінцеві цілі: ВВП, безробіття та інфляція.

Проміжні цілі: пропозиція грошей, процентна ставка, валютний курс.

Головні інструменти:

-операції на відкритому та валютному ринку;

-зміна облікової ставки;

-зміна норм обов’язкового резервування;

Збільшення(зменшення) грошової пропозиції:

-купівля(продаж) цінних паперів;

-зменшення(збільшення) обов’язкових резервів;

-зменшення(збільшення) облікової ставки.

Короткостроковий період:

M^S↑ → i↑ →I↑ → Y↑

Довгостроковиий період:

Це призводить до підвищення інфляції, підвищення номінальної відсоткової ставки при незмінності реального та збільшенні номінального ВВП.

Стимулююча монетарна експансія у довгостроковому періоді призводить до підвищення темпів інфляції.

11.              Роль процентної ставки в економіці. Номінальна та реальна процентна ставка.  Рівняння Фішера та ефект Фішера.

Процентна ставка — це вартість послуги, пов’язаної з грошовим запозиченням, яка встановлюється в процентах до суми запозичених грошей. Рівень процентної ставки визначається в розрахунку на річний термін використання грошей, наприклад 10 % річних. У разі використання запозиченої суми грошей протягом терміну, меншого ніж рік, процентна ставка пропорційно зменшується. Добуток процентної ставки і суми грошей, які надаються у позику, для позикодавця є доходом у вигляді процента, а для позичальника — ціною у вигляді процентних платежів.

Залежно від способів грошового запозичення застосовуються різні процентні ставки. Серед них можна виділити такі: процентні ставки за депозитами, процентні ставки за кредитами (позиками), процентні ставки за облігаціями, облікову процентну ставку тощо. Реальна процентна ставка — це така ставка процента, яка формується ринком за припущення, що ціни на товари та послуги не зміняться протягом терміну використання позики. Вона визначає реальну кількість грошей, яку може отримати позикодавець, або кількість товарів і послуг, яку він може купити за цю кількість грошей. Рівень реальної процентної ставки залежить від багатьох чинників. Серед них головними є такі: адміністративні витрати позикодавців, строк позики, кредитні ризики, оподаткування доходу позикодавця, попит і пропозиція на ринку позичкових грошей. Усі ці чинники враховуються позикодавцем і позичальником у процесі узгодження рівня процентної ставки.

Номінальна процентна ставка — це така ставка процента, яка формується ринком з урахуванням реальної процентної ставки та інфляції, тобто зростання цін на товари та послуги, яке відбувається протягом терміну використання позики. Така процентна ставка визначає номінальну кількість грошей, яку може отри­мати позикодавець за надання позики. Оскільки ціни з часом, як правило, зростають, то в процесі узгоджування процентної ставки позикодавець і позичальник фактично визначають номінальну процентну ставку. Проте на момент узгодження ціни за позику позикодавець і позичальник не знають, якими будуть фактичні темпи інфляції протягом терміну використання позики. Вони можуть ураховувати лише ту інфляцію, яку очікують. Зв’язок між номінальною і реальною процентними ставками та очікуваною інфляцією можна виразити таким рівнянням:

Рівняння, яке є сумою реальної процентної ставки та очікуваної інфляції, називається рівнянням Фішера . На базі цього рівняння визначається реальна ставка процента. Якщо від номінальної ставки процента відняти очікувану інфляцію, то отримаємо очікувану реальну процентну ставку .

З цього випливає ефект Фішера: один відсоток інфляції збільшує номінальну відсоткову ставку наодин відсоток.

Якщо від номінальної ставки процента відняти фактичну інфляцію, то отримаємо фактичну реальну процентну ставку

Реальна процентна ставка є важливим чинником економічної кон’юнктури. На відміну від номінальної процентної ставки, яка є інструментом, що регулює розрахунки між позикодавцем і позичальником, реальна ставка процента визначає мотивацію до отримання та надання позики.

12.              Сутність, показники та види інфляції. Економічні чинники та наслідки інфляції, графічна інтерпретація. Основні антиінфляційні заходи. Інфляція: сутність, види, методи вимірювання.

Інфляція – це приріст цін, викликаний надлишком грошей стосовно до випуску товарів та послуг. Вона вимір.за допомогою індексу цін. Підвищення індексу цін у поточному році порівняно з попереднім указує на інфляцію, а зменш.індексу цін – на дефляцію. Показником інфляції є темп інфляції. Для обчисл.темпу інфляції застосов. 2 методи.

Перший – на основі індексу цін базового періоду. В цьому випадку інфляція показ.відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно базового періоду (року):

,де π_t — темп інфляції даного періоду; P_t — індекс цін даного періоду.

Другий – на основі індексу цін поперед.періоду. В цьому випадку інфляція показ.відсоток приросту цін в аналізов.періоді (році) стосовно поперед.періоду (року): ,де  — індекс цін попереднього періоду порівняно з поточним періодом.

Однією з закономірн.інфляції є постійне зростання цін та знецінення грошей. В залежності від темпу приросту цін інфляцію умовно можна поділ.на 3 види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу). Помірна (повзуча) інфляція виник.тоді, коли річний приріст цін склад.не більше 10%.Певний час ціни можуть зрост.повільними темпами, що не має негат.наслідків і не відчутним для економ.суб’єктів. Але з часом темпи зрост.цін збільш. Наслідки цього явища стають відчутними насамперед у монополізов.секторах економіки, де почин.прискорено підвищ.ціни на товари у відповідь зростання попиту. Галопуюча інфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимір.десятками або сотнями відсотків. На цій стадії окремі групи економ.суб’єктів добив.різкого підвищ.цін, що змушує й інших посил.свої економ.та соц.вимоги. Тому зростання цін набуває стрибкоподібного характеру, стає важко передбаченим і не піддається регулюванню. Інфляція виходить з-під контролю держави. Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимір.тисячами відсотків. На цій стадії гроші почин.втрачати здатність викон.свої функції.

Інфляція відноситься до основних індикаторів, які характеризують макроекономічну нестабільність. Вона характеризує несприятливі зміни в цінах, які свідчать про виникнення певних змін у товарно-грошових відносинах і розподілі сукупного доходу.

Очікувана інфляція спричинюється певними тенденціями в ек-ці або заходами, запланов. держ. Тому вона очікується і може бути врахована заздалегідь.

Неочікуваиа інфляція є результатом непередбачених змін в ек-ці, наслідком виникнення незапланованих змін у сукупному По та сукупній Пр. У залежності від характеру кінцевих причин, які виклик.інфляцію, слід розрізн.2 її види: інфляцію попиту і інфляцію витрат. Інфляція попиту виникає тоді, коли ціни зрост.внаслідок випереджаючого зростання сукупн.попиту стосовно сукупн.пропозиції. Таке зрост.сукупн.попиту може бути викликане збільшенням пропозиції грошей, держ.витрат, а також ін вест.витрат та ін. Інфляція витрат, як правило, супрводж.падінням вир-ва. Таке явище дістало назву стагфляції. Отже, стагфляція виник.тоді, коли одночасно зрост.ціни і скороч.вир-во. У залежності від можливості передбачити зрост.цін розрізн.очікувану і неочікувану інфляцію. Очікув.інфляція спричин.певними тенденціями в економіці або заходами, заплонов.державою. Тому вона очікується і може бути врахована заздалегідь. Неочікув.інфляція є результатом не передбач.змін в економіці, наслідком виникнення незапланов.змін у сукупн.попиті та сукупн.пропозиції.

Усі чинники інфляції поділяються на три види: чинники інфляції попиту, чинники інфляції витрат, інфляційні очікування. Інфляція попиту спричинюється надмірністю сукупного попиту, яка проявляється у формі випереджального зростання сукупного попиту порівняно із сукупною пропозицією. Оскільки сукупний попит є агрегатною величиною, то до чинників інфляції попиту відносяться такі чинники, які викликають надмірність трьох його складових: надмірного урядового попиту, надмірного приватного попиту, надмірного іноземного попиту. Інфляція витрат викликає зростання витрат на одиницю продукції, що проявляється у формі випереджального скорочення сукупної пропозиції порівняно із сукупним попитом. Тому до чинників інфляції витрат відносяться такі, які спричинюють збільшення середніх витрат. До них відносяться: зростання цін на проміжну продукцію (сировину, паливо, електроенергію тощо), зниження продуктивності ресурсів, випереджальне зростання номінальної заробітної плати порівняно з продуктив­ністю праці, підвищення податків тощо.

Інфляція впливає на різні аспекти соціально-економічного жит­тя країни. Негативні економічні та соціальні наслідки викликає висока інфляція. Розглянемо основні соціально-економічні наслідки високої інфляції.

1.Зниження реальних доходів населення. Воно виникає за умов, коли темп зростання номінальних доходів людей нижчий від темпу інфляції. Це стосується передусім осіб, які отримують фіксовані номінальні доходи (працівники державних установ, пен­сіонери та інші особи, що живуть за рахунок соціального забезпечення).

2.Знецінення фінансових активів. Під впливом інфляції зменшується реальна вартість фінансових активів із фіксованою вартістю (ощадні рахунки, облігації тощо). Зазвичай майже всі фінансові активи приносять дохід у формі процента. Але якщо темп інфляції перевищує процентну ставку, то їхня реальна вартість зменшується.

3.Порушення відносин між позикодавцями та позичальниками. Від інфляції виграють позичальники коштів (дебітори), а програють позикодавці (кредитори). Це зумовлено тим, в умовах інфляції позичальник отримує гроші за однією купівельною спроможністю, а повертає — за нижчою. Особливо згубними для відносин між дебіторами та кредиторами є наслідки від неочікуваної інфляції. 4.Зниження мотивації до інвестування. Як відомо, інвестиційні кошти вкладаються на тривалий період, в межах якого економічна кон’юнктура і прибутковість капіталу можуть змінюватися. Одним із показників економічної кон’юнктури є інфляція. Якщо через кілька років інфляція зросте порівняно з поточним періодом, то прибутковість вкладених інвестицій реально може зменшитися. Тому в умовах нестабільної інфляції, яка не піддається рогнозуванню, у підприємств знижується мотивація до інвестування.

5.Перерозподіл доходів між приватним сектором і державою. В умовах інфляції існує кілька шляхів перерозподілу доходів домогосподарств на користь держави. Основний з них зумовлений тим, що інфляція зменшує реальну вартість грошей або їхню купівельну спроможність. Тому домогосподарства несуть певні втрати від зменшення реальної величини своїх грошових залишків (запасів). Ці втрати є інфляційним податком, який отри­мує держава як емітент грошей.

Основними заходами держави у боротьбі з інфляцією, передусім з головуючою та гіперінфляцією, є: 1) регулювання попиту та пропозиції; 2) індексація доходів; 3) контроль за цінами та заробітною платою.

Крім цих заходів слід провадити активну амортизаційну політику, збільшувати обсяг капіталовкладень у державному секторі тощо.

Інфляція попиту               Інфляція витрат

13.              Очікувана інфляція в теорії адаптивних і раціональних очікувань.

Інфляційним очікуванням відводять важливе місце в макроекономічному аналізі. Проте серед макроекономістів не існує єдиної думки щодо механізму формування інфляційних очікувань. У контексті цього питання найбільшої уваги заслуговують теорія адаптивних очікувань і теорія раціональних очікувань.

Згідно з теорією адаптивних очікувань економічні суб’єкти формують свої інфляційні прогнози лише на базі інформації про інфляцію, яка спостерігалася в найближчому минулому періоді. Такий механізм можна описати за допомогою формули

.                                                                                                    (6.3)

З формули видно, що очікування відносно інфляції в прогнозному періоді  дорівнюють інфляційним очікуванням в передпрогнозному періоді , скоригованим на помилковість прогнозу, що виявляється в процесі цього (передпрогнозного) періоду . Іншими словами, якщо в процесі передпрогнозного періоду фактична інфляція перевищує очікувану, то очікувана інфляція прогнозного періоду також перевищуватиме очікувану інфляцію передпрогнозного періоду. Але помилковість прогнозування в передпрогнозному періоді має враховуватися не один до одного, а згідно з коефіцієнтом корекції (g), який залежить від швидкості перегляду очікувань. Припускається, що інфляційні очікування коригуються швидко. Тому g близький до 1, а рівняння (6.3) спрощується до такого вигляду:

.(6.4)

Отже, за цих умов інфляція, очікувана у майбутньому періоді, дорівнює фактичній інфляції у попередньому, тобто минулому, періоді.

Механізм формування інфляційних очікувань, запропонований теорією адаптивних очікувань, може забезпечувати достатньо точне прогнозування лише в умовах стабільних темпів інфляції. Якщо темпи інфляції нестабільні, то використання рекомендацій цієї теорії може викликати певні відхилення фактичної інфляції від очікуваної.

Теорія раціональних очікувань спирається не на минулу інформацію, а на майбутню. Вона виходить з того, що економічні суб’єкти користуються достатньою інформацією про майбутні зміни в економіці і можуть її використати для формування прогнозів щодо всіх економічних змінних, у тому числі й цін. Зокрема, вони володіють інформацією про майбутні зміни грошової маси, реального ВВП та інших змінних, від яких залежить динаміка цін. Прихильники цієї теорії припускають, що в процесі фор­мування очікувань люди можуть помилятися, але систематичних помилок не роблять. Що стосується окремих помилок, то їх легко помітити, виправити і з урахуванням цього вдосконалити спосіб формування очікувань.

Прогресивним елементом теорії раціональних очікувань є ідея про те, що інфляційні очікування мають базуватися на майбутніх змінах в економіці. Але гіпотеза про спроможність домогосподарств і підприємств володіти всією необхідною інформацією і на її базі без «систематичних помилок» передбачити майбутню інфляцію, суперечить дійсності.

Ясна річ, кожна людина може володіти певною інформацією про майбутні зміни в приватній економіці та економічній політиці держави і на цій базі намагатися формувати свої очікування щодо інфляції. Проте дуже мало людей можуть отримати всю необхідну інформацію і ще менше — правильно її використати для прогнозування інфляції. Практика доводить, що прогнозування інфляції є складною проблемою, для вирішення якої необхідно мати спеціальні знання та вміння. Тому рекомендації теорії раціо­нальних очікувань не можуть бути надійною основою для форму­вання економічними суб’єктами своїх інфляційних очікувань.

  

14.              Інфляція та безробіття. Економічна, графічна та математична  інтерпретація кривої Філіпcа у короткостроковому періоді. Крива Філіпса у довгостроковому періоді.

Інфляція є основною проблемою в багатьох країнах, що розвиваються. Вона не обійшла й республіки колишнього Радянського Союзу (в тому числі й Україну), які стали на шлях створення ринкових економічних відносин. Інфляція означає зростання загального рівня цін (або, іншими словами, це є падіння купівельної спроможності грошей, підвищеннягрошової вартості життя).

Рівень інфляції показує, як змінилися ціни в економіці, і вимірюється за допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у відсотках) та 100%:

Темп інфляції показує, як змінилася сама інфляція за певний період (прискорилась чи сповільнилась), і визначається за формулою:

де — відповідно, ціновий індекс у поточному і минулому періодах.

"Протилежним до інфляції поняттям є дефляція, яка має місце, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується.

 Дефляція трапляється вкрай рідко.

Основними завданнями економічної політики є досягнення низького рівня безробіття та низького рівня інфляції. В короткостроковому періоді між рівнями інфляції та рівнями безробіття існує обернена залежність, яка має назву кривої Філіпса (мал. 3.4). Крива Філіпса стверджує, що рівень інфляції залежить від трьох факторів:

• очікуваної інфляції;

• циклічного безробіття, тобто відхилення фактичного рівня безробіття від його природного значення;

• шокових змін пропозиції.

Три зазначені фактори зводяться воєдино у рівняння кривої Філіпса:  де B — параметр, який показує, наскільки сильно реаґує інфляція на динаміку циклічного безробіття; цей коефіцієнт завжди більший від нуля. Зазначте, що перед показником циклічного безробіття стоїть знак "мінус": при високому рівні безробіття спостерігається тенденція до зменшення темпів інфляції.

Дослідження показали, що крива Філіпса здатна адекватно відтворювати взаємозв’язок між інфляцією та безробіттям лише в короткостроковому періоді. В межах великих інтервалів часу цей зв’язок має інший характер, коли в економіці відбувається одночасне зростання інфл та безроб. Таке економічне явище отримало назву “стагфляції”.

За стагфляції крива Філіпса зміщується вправо, тобто в менш бажане положення, при чому кожний процент збільшення інфляції супроводжується додатковим зростанням безробіття. Кейнсіанці пояснюють зменшення кривої Філіпса серією “шоків пропозиції”, або, як їх ще називають, цінових шоків. Класики, які стоять на позиції теорії альтернативності зростання інфляції та безробіття, запевняють, що це зменшення кривої є тимчасовим.

Таким чином, у короткостроковому періоді економічна політика, спрямована на швидке зниження рівня безробіття, призводитиме до прискорення інфляції. Треба вибрати між:

1) політикою, спрямованою на економічне пожвавлення, з високими темпами приросту ВВП, що швидко знизить безробіття.

2) політикою пожвавлення, з повільним приростом ВВП, що дає змогу сповільнити інфляцію, але за рахунок тривалого безробіття.

Цей вибір залежатиме від очікуваного рівня інфляції: чим більшим буде цей рівень, тим вище розміщуватиметься крива Філіпса. А це значить, що фактичний рівень інфляції буде вищим для будь-якого рівня безробіття.

15.              Доходи і витрати домогосподарств в моделі економічного кругообігу. Особистий дохід, особистий наявний дохід і споживання. Роль заощаджень у споживанні. Вартість заощаджуваних грошей з урахуванням часового фактора.

Споживання  домогосподарств – це їх витрати на споживчі товари та послуги, які залежать від їх доходів. Тому виникає питання як формуються доходи домогосподарств і зокрема та їх частина, яка спрямовується на споживання.

Домогосподарства взаємодіють з підприємствами через ринок ресурсів і ринок продуктів. В процесі цієї взаємодії домогосподарства формують свої доходи і витрати на споживання.

Домогосподарства, які  володіють всіма економічними ресурсами безпосередньо або опосередковано (через власність на капітал) виходять на цей ринок із своїми ресурсами. Підприємства для здійснення виробництва купують ці ресурси у домогосподарств. В результаті куплі - продажі виробничі витрати підприємств, що пов’язані із купівлею ресурсів, одночасно формують грошові доходи домогосподарств. Сума цих доходів є доходом домогосподарств, або особистим доходом.

Якщо особистий дохід пов’язувати з джерелами формування, то його величину можно визначити за такою формулою:

(7.1)

 

Особистий дохід = заробітна плата найманих працівників +  змішаний дохід  + дохід від активів+ соціальні трансферти

Перші два елементи особистого доходу називаються доходами від трудової діяльності або трудових доходів. Доходи від активів це доход від власності. До таких доходів можна віднести дивіденди, проценти, ренту. Соціальні трансферти охоплюють незароблені доходи, а отримані внаслідок перерозподілу сукупного доходу. До них входять пенсії, стипендії, виплати по безробіттю, субсидії тощо. В переважній більшості вони надаються державою, а також рештою світу, що виходить за межі нашої спрощеної економіки.

Діяльність домогосподарств спрямована на задоволення особистих потреб. Тому свої доходи вони спрямовують переважно на купівлю споживчих товарів та послуг. Сума витрат домогосподарств на цьому ринку визначає величину їх споживання, яке можно назвати приватним спожиавнням.

В загальному контексті наявний дохід – це та частина сукупного доходу, яка залишається у розпорядженні суб’єктів приватної економіки після сплати податків і може бути використана на приватне споживання і заощадження. Об’єктом нашого аналізу наразі є приватна закрита економіка, в якій немає держави і відсутні податки. За цих умов весь дохід приватної економіки залишається у її розпорядженні. Таким доходом є ВВП. Це означає, що наявний дохід приватної закритої економіки дорівнює ВВП. Левову  частку ВВП приватної закритої економіки складає особистий наявний дохід, який у безподатковій економіці дорівнює особистому доходу. Іншою частиною ВВП є наявний дохід підприємств. Він складається з амортизації та нерозподіленого прибутку , тобто з тієї частини прибутку, що залишаеться у розпорядженні підприємств після виплати податків державі та дивідендів акціонерам. Звідси особистий наявним дохід можна визначити як різницю між наявним доходом приватної економіки і наявним доходом підприємств:

Особистий   = ВВП – амортизація – нерозподілений прибуток

Особистий наявний дохід є безпосереднім джерелом споживання домогосподарств. Але в кожному поточному періоді не весь свій наявний дохід домогосподарства спрямовують на споживання. Здійснення домогосподарствами заощаджень не є самоціллю. У кінцевому підсумку заощадження використовуються домогосподарствами для переміщення доходів з одного періоду в інший з метою регулювання в часі своїх витрат на споживання. При цьому вони враховують, що з часом вартість заощаджувальних грошей зростає. Тому слід розрізняти теперішню і майбутню вартість грошей.

Теперішня вартість грошей – це наявна сума грошей в поточному періоді. Майбутня вартість даної суми грошей визначається за допомогою нарахування складного процента на теперішню вартість цих грошей. Це означає, що майбутня вартість більше теперішньої вартості  на величину процентів, нарахованих за кожний рік використання заощадженої суми грошей у майбутньому періоді. Така майбутня вартість складається із основної суми і процентів, що нараховані за попередні роки. Майбутню вартість грошей, обчислену на основі нарахування складного проценту, можна визначити за такою формулою

FV = PV(1+r)ⁿ ,де FV - майбутня вартість, PV  - теперішня вартість, r - ставка дисконту, тобто така ставка проценту, яка використовується для приведення грошових потоків до їх вартості в періоді, який приймається за базу розрахунків, n - кількість років майбутнього періоду. Пошукова сума  початкового вкладу є теперішньою вартістю майбутньої вартості . Її часто називають дисконтованою вартістю, оскільки вона визначається за допомогою дисконутування  , яке являє собою процес обернений нарахуванню складного проценту: PV =

Рішення домогосподарств про необхідність заощаджувати частину свого наявного доходу обумовлюється в першу чергу бажанням захистити себе від непередбачуваних обставин (хвороби, нещасного випадку, безробіття тощо) або для фінансування запланованих майбутніх витрат , які вимагають значних коштів. Крім того, окремі домогосподарства мають бажання спрямовувати частину свого поточного доходу на здійснення інвестиційних операцій (купівля акцій, облігацій тощо).

  

16.              Економічна нерівність. Крива Лоренца – графічна та економічна інтерпретація. Коефіцієнт Джинні та децільний коефіцієнт.

Кінцевою метою функціонування сусп-го вир-ва є створення умов для життєдіяльності людей та досягнення певного рівня їх життя. Термін «рівень життя» має конкретний зміст і означає забезпеченість населення необхідними для життя матеріальними та духовними благами, певний рівень задоволення потреб людей у цих благах. Ступінь задоволення потреб людей залежить від індивідуальних і сімейних доходів членів суспільства.

Перехід до ринкової ек-ки характ-ся виникненням проблеми розподілу доходу. Одні спеціалісти вважають що основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші – дотримуються протилежної точки зору, тобто вважають що прагнення до рівності не може стимулювати виробництво та призводить до кризи економіки.

Головним аргументом на користь рівного розподілу доходу є те що він необхідний для максимізації задоволення потреб споживачів, або граничної корисності. Головним аргументом не користь нерівності доходів є необхідність збереження стимулів виробництва продукції та доходу.

Для визначення ступеня нерівності доходів використовується крива Лоренца (мал 1)

Теоретична можливість абсолютної рівності розподілу доходів представлена на графіку у вигляді бісектриси, причому координати її точок указують на певний процент сімей, що одержують такий процент доходу; 20% сімей отримують 20% доходу і т.д. Якщо нанести на графік підраховані дані за рік, то одержимо криву Лоренця, що показує фактичний розподіл доходу в країні.

Ділянка між лінією що позначає абсолтну рівність на кривій Лоренця, відображає ступінь нерівності доходів. Чим більша ця ділянка, тим більший ступінь нерівності доходів. Ситуація абсолютної нерівності, тобто коли 99% сімей не мають доходу, а 1% - 100% доходу, графічно зображається кривою Лоренца – ое.

Крім кривої Лоренца для  визначення рівня диференціації особистих доходів використовують такі показники як децільний коефіцієнт і коефіцієнт Джині. Децільний коефіцієнт відображає співвідношення між середніми доходами 10% найбільш багатої частини населення і доходами 10% найбіднішої частини населення . Коефіцієнт Джині показує рівень концентрації доходів населення.

На базі кривої Лоренца коефіцієнт Джині розраховують діленням площі, що знаходиться між бісектрисою і кривою Лоренца, на площу трикутника сторонами якого є бісектриса, горизонтальна вісь і права вертикальна вісь. Коефіцієнт Джині може коливатися від 0 (абсолютна рівність) до 100 (абсолютна нерівність). Отже, чим вище коефіцієнт Джині, тим більше нерівність у розподілі доходу,  тим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси. Згідно з міжнародною класифікацією коефіцієнт Джині в інтервалі 33-35 характеризує високий рівень нерівності в розподілі доходу, а 24-26 – низький.

Причинами нерівності доходів передусім є відмінності у фізичних та розумових здібностях людей, освіті і професійній підготовці, в складі сім’ї та її доходах. Особлива роль у загостренні проблеми економічної нерівності належить фактору володіння власністю – устаткуванням, житлом, землею, акціями чи ін ЦП.

17.                   Кейнсіанська функція споживання в закритій приватній економіці: графічна та математична інтерпретація; сутність ефекту заощаджень. Недоходні фактори  споживання та заощаджень.

 Згідно з кейнсіанською теорією основним чинником, який визначає величину споживання в кожному періоді є поточний дохід домогосподарств.  Якщо він зростає, то домашні господарства готові витрачати більше своїх коштів на споживчі товари і послуги в кожному поточному періоді. Такий висновок Кейнса суперечив поглядам його попередників, тобто прихильників класичної теорії, які вважали, що вирішальний вплив на споживання справляє процентна ставка.   На їх думку, зростання процентної ставки стимулює збільшення заощаджень і зменшення споживання.  І навпаки. Тому, у класиків споживання є спадною функцією від процентної ставки.

Кейнс не заперечував, що процентна ставка може впливати на споживання. Але, на його думку, її вплив на споживання не є головним. Згідно з кейнсіанською теорією головним чинником споживання є особистий наявний дохід, яким розпоряджаються домогосподарства у кожному поточному періоді. Залежність споживання від цього доходу він назвав функцією споживання, яку в алгебраїчній формі можна виразити так:

 С =  + с * DI, де С – споживання домогосподарств,  - автономне споживання, с - гранична схильність до споживання, DI – наявний поточний дохід домогосподарств.

З метою усунення незручностей в процесі моделювання причиннонаслідкових зв’язків між споживанням і ВВП-доходом сучасні макроекономісти модифікували кейнсіанську функція споживання –  особистий наявний дохід прирівняли до наявному доходу приватної економіки. Така модифікація має певну теоретичну підставу, бо спирається на розширення тлумачення корпоративної власності на капітал. Вважається, що домогосподарства безпосередньо є власниками робочої сили, а опосередковано основного капіталу підприємств. Іншими словами, підприємства володіють капіталом, а домогосподарства як акціонери володіють підприємствами. Тому у підсумку весь дохід, створений приватною економікою належить домогосподарствам.

В змішаній економіці , яку ми розглянемо в частині 4, наявний дохід приватної економіки менше ВВП –доходу на величину податків. У спрощенні, тобто безподатковій економіці, яку ми на разі розглядаємо , наявний дохід приватної економіки дорівнює ВВП –доходу, тобто DI=Y. Він розподіляється на приватне споживання та приватне заощадження: DI = Y = C + S, де DI – наявний дохід приватної економіки, C – приватне споживання, S – приватне заощадження. За цих умов кейнсіанська функція споживання приймає наступний вигляд:

С =  + с * Y

Крім наявного доходу в рівнянні споживання залежить від  граничної схильності до споживання і автономного споживання. При цьому принципову роль в кейнсіанській функції споживання відіграє гранична схильність до споживання (c). Вона являє собою коефіцієнт, який показує, на скільки зміниться величина споживання при зміні доходу на одну одиницю. Це визначаеться за формулою: .

Гранична схильність до споживання характеризує рівень використання поточного доходу на поточне споживання. Тому Кейнс окремо виділив чинники, що впливають на граничну схильність до споживання. Всі ці чинники він поділив на дві групи: об’єктивні та суб’єктивні. До об’єктивних Кейнс відносив шість чинників, головними серед яких є зміни у рівні зарплати, податковій політиці, співвідношенні між поточним і майбутнім доходами, суттєве зниження ставки процента тощо. До суб’єктивних він відніс  вісім чинників, серед яких можна виділіти намагання домогосподарств створити грошові резерви на випадок непередбачених обставин, накопичити гроші на старість, бажання залишити дітям спадщину тощо.

Оберненою стороною граничної схильності до споживання є гранична схильність до заощаджень (s). Вона являє собою коефіцієнт, який показує наскільки одиниць змінюється величина заощаджень при зміні доходу на одиницю: .

Слід акцентувати увагу на те, що сума коефіцієнтів граничної схильності до споживання заощаджень, як правило, дорівнює одиниці. Це обумовлено взаємозалежністю динаміки споживання і заощаджень, які мають спільне джерело, тобто наявний дохід. Якщо D Y=DC+ DS , то 1= c+s. Але у випадку коли витрати на споживання фінансується не лише за рахунок поточного доходу, а й інших джерел (наприклад , позики), то сума коефіцієнтів граничних схильностей може відхиляться від одиниці, яка відображає лише поточний дохід.

В процесі обґрунтування функції споживання Кейнс спирався також і на такий інструмент як середня схильність до споживання. Вона являє собою коефіцієнт, який показує відношення обсягу споживання до величини поточного доходу.  Оберненою стороною цього інструмента є середня схильність до заощадженнь, яка являє собою коефіцієнт, що показує відношення обсягу заощаджень до поточного доходу. Зазначені коефіцієнти визначаються за формулами: с = , s = .

Кейнс припускав, що зі зростанням доходу середня схильність до споживання зменшується.  При обґрунтуванні цього припущення він виходив з того, що в короткострокових періодах індивідууми незалежно від динаміки доходу намагаються підтримувати звичні для себе життєві стандарти. Тому в межах цих періодів  зростання доходу супроводжується збільшенням заощадження, а зменшеня доходу – скороченням заощаджень порівняно з їх величиною, яка підтримувалася в минулому. Внаслідок цього зі зростанням доходу частка заощаджень у його складі зростає, а частка споживання падає.

Щоб глибше розкрити кейнсіанську функцію споживання, звернемося до графічних моделей.

Функція споживання

Функція споживання зі змінним автономним споживанням

На рис бісектриса являє собою таку криву, в кожній точці якої споживання дорівнює доходу. Але фактично споживчі витрати, зазвичай, менші, а інколи навіть, більші за доход в поточному   періоді. Це відображає крива С, нахил якої залежить від граничної схильності до споживання. На кривій С    розміщені три точки. Лише в точці С_о весь дохід спрямовується на споживання, а заощадження відсутні. В точці С₁  споживання менше доходу. Тому виникають додатні заощадження. В точці С₂  споживання перевищує дохід, внаслідок чого виникають від’ємні заощадження. Останні свідчать про те, що певна частка споживання здійснюється за рахунок попередніх заощаджень або позик.

 Споживання, яке фінансується поточним доходом, називається індуційованим споживанням, тобто залежним від поточного доходу. Поряд з цим формула свідчить, що крім індуційованого споживання існує також автономне споживання, його існування Кейнс пов’язував зі зменьшенням доходів домогосподарств, викликаним падінням рівня зайнятості . На його думку ,якщо внаслідок падіння рівня зайнятості скорочення доходу є суттєвим, то це може негативно вплинути на рівень поточного споживання. У таких випадках для підтримання звичного рівня споживання люди можуть використовувати фінансові резерви, що були створені за рахунок доходів, зароблених у минулих періодах. Протилежним джерелом фінансування споживання у таких випадках є позика, яка може бути повернена за рахунок майбутніх доходів. Тому та частина споживання , яка фінансується не за рахунок поточного доходу, є автономним споживанням, а чинники, що впливають на його величину можна назвати чинниками автономного споживання.

 Чинники автономного споживання не пов’язані з поточним доходом. Але в тенденції , за тривалий період споживання є лише функцією від доходу, оскільки у кінцевому підсумку лише дохід є джерелом витрат на споживання. Тому до чинників автономного споживання відносяться ти чинники, які впливають на споживання поточного періоду через доходи, що заощаджуються домогосподарствами у попередніх періодах або мали б заощаджуватися у майбутніх. На цій підставі до чинників автономного споживання можна віднести багатство та запозичення.

Чинники, які впливають на автономне споживання, мають зовсім іншу природу. Ці чинники є недоходними в тому розумінні, що вони пов’язані з поточним доходом. Але в кінцевому підсумку споживання є лише функцією від доходу. Це означає, що недоходні чинники – це такі чинники, які впливають на споживання поточного періоду через доходи, що заощаджуються домогосподарствами у попередніх та майбутніх періодах. На цій підставі до недоходних чинників можна віднести такі: багатство і запозичення.

Багатство Під багатством домогосподарств розуміють всі активи, якими вони володіють. Проте джерелом автономного споживання можуть бути переважно такі фінансові активи, як ощадні рахунки, акції, облігації тощо.  Багатство, як чинник поточного споживання домогосподарства формують на основі заощаджень, здійснених за рахунок доходів попередніх періодів. Тому його величина залежить від рівня доходу в попередніх періодах, а також від того, як вони його розподіляють між споживанням і заощадженням. Згідно з кейнсіанським припущенням щодо середньої схильності до споживання, чим вище дохід, тим більшою є його частка, яка спрямовується на заощадження, тобто на збільшення багатства. На рішення домогосподарств щодо пропорцій розподілу доходу на споживання та заощадження в певній мірі впливає процентна ставка. Але , як ми уже підкреслювали Кейнс вважав, що її вплив є не суттєвим. Багатство, що формується за рахунок доходів в попередніх періодів, слугує джерелом доходів і витрат на споживання у наступних періодах. Тому чим більше багатства накопичують домогосподарства в попередні періоди, тим більшою може бути  величина споживання у кожному наступному періоді за будь-якого рівня поточного доходу.

Запозичення. Крім багатства іншим чинником автономного споживання у поточному періоді є позики. За рахунок позик домогосподарства отримують можливість покривати дефіцит особистих доходів у поточному періоді  за рахунок доходів або від’ємних заощаджень у майбутньому періоді. Запозичення домогосподарств  збільшує їх споживання відносно поточного доходу певного періоду, але воно унеможливлює або зменшує заощадження у майбутньому періоді.

Вплив недоходних чинників на споживання можна продемонструвати на графічних моделях. Рисунок 7.3 свідчить про те, що крім доходу на споживання певний вплив справляють недоходні чинники. Підтвердженням цього слугує існування автономного споживання, величина якого дорівнює відрізку ОС. Внаслідок цього крива С не проходить через початок системи координат (точка О), а зміщується вгору на величину відрізка ОС. На рисунку 7.4 крива С₁ є початковою функцією споживання. Якщо внаслідок дії недоходних чинників споживання збільшується порівняно з початковою величиною, то функція споживання зміщується вгору в положення С_2. Якщо  під впливом недоходних чинників споживання зменшується відносно початкової величини, то функція споживання зміщується вниз в положення С_3. Отже, згідно з кейнсіанською теорією зміна індуційованого споживання залежить від поточного доходу, а автономного – від недоходних чинників.  У графічній моделі зміна індуційованого споживання проявляється як переміщення точки споживання вздовж нерухомої кривої споживання. Зміна автономного споживання проявляється за допомогою переміщення кривої споживання вгору або вниз.

18.              Функції споживання з урахуванням фактора часу. Теорія Фішера про міжчасовий вибір споживача. Споживання у довгостроковому періоді: гіпотеза життєвого циклу та постійного доходу.

 Статистичні дослідження свідчать, що існує дві різні функції споживання: короткострокова і довготривала. Короткострокова обгрунтована Кейнсом. Довготривала функція споживання отримала своє пояснення в пост кейнсіанських теоріях, які спираються на теорію Ірвіна Фішера про між часовий вибір споживача.

 Згідно з цією теорією домогосподарства в процесі прийняття рішень щодо споживання здійснюють міжчасовий вибір і враховують як поточний дохід, так і переміщення доходу між різними періодами життя за рахунок заощаджень та позик. Звідси випливає ключова ідея — споживання в кожному окремому періоді життя людини залежить від її доходу упродовж усього її життя.

Для ілюстрації теорії Фішера про міжчасовий вибір споживача припустімо, що його життя складається лише з двох періодів: перший – молодість, другий – старість. У першому періоді дохід споживача складає У₁ , а споживання – С₁. У другому періоді дохід – У₂ , а споживання – С₂ . Врахуємо також, що споживач має можливість заощаджувати і брати позику. Тому його споживання у будь-якому періоді може бути нижчим за поточний дохід (внаслідок заощаджень) або вищим ніж поточний дохід ( за рахунок активів та позик). При цьому під доходом (У) будемо розуміти трудовий доход, з якого утримуються  податки.

Спочатку припустімо перший варіант, коли споживач заощаджує в період молодості, щоб на певну величину збільшити споживання в період старості. За цих умов між часове бюджетне обмеження споживача у кожному періоді відзначається так:

С₁   =  У₁  - S₁                                                          (7.12)

С₂ = (1+r)S₁ + У₂                                                (7.13)

Отже, у першому періоді максимально можлива величина споживання менше поточного доходу на суму заощаджень. У другому періоді навпаки – вона вище його поточного доходу на величину заощаджень першого періоду з нарахованими процентами.

Тепер припустімо протилежний варіант, коли  споживач планує збільшити споживання у першому періоді за рахунок певного його зменшення у другому. З цією метою у першому періоді він не заощаджує і крім цього ще бере гроші у позику на величину, яка кореспондує із запланованими заощадженнями у другому періоді. За таких умов максимально можлива величина споживання у кожному з двох періодів буде така:

С₁ = У₁ +                                        (7.14)

С₂ = У₂ – S₂                                             (7.15)

Таким чином, у другому періоді бюджетне обмеження споживача менше поточного доходу на величину заощаджень, які планується використати для повернення позики першого періоду. У першому періоді бюджетне обмеження споживача збільшується порівняно з поточним доходом на величину дисконтованих заощаджень другого періоду.

На базі теорії Фішера про міжчасовий вибір споживача з’явилися нові теорії споживання. Серед них основними є дві: теорія життєвого циклу, що  пов’язана з іменем Франко Модільяні, і постійного (перманентного) доходу, яку пов’язують з іменем Мільтона Фрідмана.

Гіпотеза життєвого циклу. Згідно з цією гіпотезою дохід людей упродовж життя змінюється. Але незважаючи на це, люди прагнуть підтримувати рівномірний рівень споживання протягом всіх періодів свого життя. Для забезпечення стабільного рівня життя, люди повинні заощаджувати в період трудового життя, щоб мати можливість використовувати накопичене багатство в післятрудовий період.  Виходячи з цього, гіпотезою життєвого циклу передбачає, що люди багато заощаджують, коли їхні доходи вищі за середні протягом життя, і більше витрачають на споживання коли їхні доходи нижчі за середні упродовж життя.

Для ілюстрації теорії життєвого циклу розглянемо поведінку особи, яка планує забезпечити собі приблизно однаковий рівень споживання протягом усього економічно самостійного життя. З цією метою запровадимо такі умови:Т – очікувана кількість років економічно самостійного життя особи, яка складається із періоду трудового життя і післятрудового (пенсійного) періоду;R –запланована кількість років трудового життя;У – очікуваний середньорічний трудовий доход за весь період трудового життя.W – майно (активи, багатство), яке людина накопичила за рахунок заощаджень ( для простоти припустимо, що на заощадження не нараховуються проценти).

Згідно з наведеними умовами  ресурси особи для її споживання за весь життєвий цикл складаються з поточних доходів, отриманих за період трудового життя (R·У), і вартості накопиченого майна ( W). Звідси рівномірна величина щорічного споживання особи у продовж всього її життя становитиме:

С =                                                  (7.16)

Звідси функцію споживання особи можна записати так:

С =  Тому у загальному вигляді функцію споживання для всієї економіки можна записати так:

С = α * У+ β * W,де α – гранична схильність до споживання з поточного доходу, β - гранична схильність до споживання з майна

             (7.20)

Рівняння(7.20) свідчить , що середня схильність до споживання (С/Y) залежить від співвідношення між багатством і поточним доходом (W/Y) . На початкових етапах трудового життя особи її поточний  дохід, як правило, зростає швидше ніж багатство. Тому середня схильність до споживання може зменшуватися,  що відповідає висновкам кейнсіанської теорії. Але за весь період життя багатство людини залежить від її поточного доходу. Тому середня схильність до споживання в довготривалому періоді є постійною величиною.

Гіпотеза постійного (перманентного) доходу. Згідно  з даною  гіпотезою  споживання залежить не від поточного, а постійного доходу. За своїм визначенням постійний доход – це сталий компонент поточного доходу, який людина спроможна підтримувати протягом всього життя за рахунок трудового доходу і накопичених активів. В математичній інтерпретації постійний дохід являє собою середньозважену величину або тренд поточних доходів людини за всі роки її життя. Це означає, що поточний дохід крім постійного доходу включає також і тимчасовий дохід, який не піддається передбаченню. Згідно з цією гіпотезою  в процесі прийняття рішень люди спираються на постійний дохід, який вони спроможні передбачити. Звідси випливає функція споживання:

                    С = с ·                                       (7.21)

де   - постійний дохід (наявний)       с – коефіцієнт, який визначає ту частку постійного доходу, яка витрачається на споживання

                            (7.22)

Отже, середня схильність до споживання залежить від співвідношення між постійним доходом і поточним доходом. Якщо поточний  дохід тимчасово перевищує постійний дохід за рахунок тимчасових доходів, то середня схильність до споживання зменшується, і навпаки. 

19.              Кейнсіанська та неокласична функція інвестицій: графічний та математичний аналіз.

Кейнсіанська функція інвестицій.

В основі кейнсіанського підходу до функції інвестицій в основний капітал лежать три передумови.

По-перше, коли хтось інвестує, то він орієнтується не на валовий, а чистий прибуток від інвестування. При цьому під чистим прибутком Кейнс розумів чисту виручку, яка залишається  після відшкодування поточних витрат та амортизаційних відрахувань.

По-друге, оскільки інвестиції приносять результати не в тому періоді, в якому вони здійснюються, а в майбутньому періоді, то Кейнс виходить із необхідності спиратися на прибуток який очікується отримати протягом всього строку служби основного капіталу.

По-третє, метою інвестування є збільшення прибутку, і це передбачає співставлення інвестиційних витрат і вигод від інвестування. Попит виникає лише на такі інвестиції, вигоди від яких у формі прибутку перевищують інвестиційні витрати. При їх співставленні Кейнс використовує категорію, яка має назву « гранична ефективність капіталу» – це така ставка дисконту, що урівноважує дисконтовану вартість прибутків, які очікується отримати від використання капітального майна.

 де К – вартість капітального майна (інвестиційного проекту), PR – очікуваний прибуток (чистий ), R*–  гранична ефективність капіталу,t – роки, протягом яких має використовуватися капітальне майно (реалізується інвестиційний проект).

Якщо і = R*, то в цьому випадку забезпечується проста окупність інвестицій без будь-якої вигоди для інвестора. Якщо і < R*, то проект вигідний.

Якщо і> R*. То проект збитковий.

. Графік сукупного попиту на інвестиції.

Неокласична функція інвестицій. Прихильники неокласичної функції інвестицій в основний капітал спирається на дві передумови.

Перша – попит підприємців на інвестиції залежить від розриву між бажаним і наявним обсягами основного капіталу,  який потрібно усувати за рахунок інвестицій. Друга – підприємці не можуть  миттєво усувати розрив між наявним  і бажаним обсягами основного капіталу. Тому їх попит на інвестиції залежить не лише від розриву між наявним і бажаним обсягами капіталу, а й від швидкості, з якою вони мають намір нарощувати основний капітал.

Бажаний обсяг основного капіталу (К^f).

Згідно з неокласичним підходом бажаний обсяг основного капіталу залежить від граничних витрат на капітал і обсягів виробництва, очікуваних у майбутньому періоді, норми амортизації, податкового тиску та відсотку на капітал.

Граничні витрати на капітал (МСК) відображають витрати підприємців, пов’язаних з використанням у виробництві додаткової одиниці основного капіталу. Отже, граничні витрати  на капітал можна визначити за формулою:, де d – норма амортизації, nt – податковий тиск.

Очікуваний обсяг виробництва (Y^e) – це середньорічний обсяг виробництва, який відповідає очікуванням підприємств щодо майбутнього попиту на їх продукцію. Але на цей попит впливає і поточний обсяг виробництва та тенденції (постійний компонент), які сформувалися у попередній період.

Позначимо наявний основний капітал на початок поточного періоду через К_t-1, а частку, на яку усувається розрив між наявним і бажаним обсягами капіталу, через k.  Звідси приріст основного капіталу в поточному періоді (DK_t) визначиться так:

 Якщо врахувати ще попит на відновлювальні інвестиції , то поточний попит на влові інвестиції в неокласичній функції інвестицій в основний капітал можна визначити такою формулою:

20.              Роль інвестицій в економіці. Фактори попиту на інвестиції, проста інвестиційна функція.  Мультиплікативний вплив інвестицій на ВВП.

Інвестиції – це  витрати, які здійснюються економічними суб’єктами з метою нагромадження капіталу, що передбачає створення нового капіталу та відшкодування  зношеного капіталу. Але слід враховувати, що необхідною передмовою нагромадження капіталу є виробництво інвестиційних товарів, тобто засобів виробництва (будівельних матеріалів, машин , устаткування, приладів, інструментів тощо). Ця обставина означає, що інвестиції  впливають на економіку за двома напрямами.

Перший напрям пов’язаний із сукупним попитом. Коли  зростають інвестиції, то в короткостроковому періоді збільшується попит на інвестиційні товари. Він збільшується за умов, якщо обсяг інвестицій в наступному періоді (I_t) збільшується порівняно з  попереднім періодом (I_t-1). Наприклад, якщо в попередньому періоді інвестиції складали I_t-1, а в наступному – I_t, то різниця між ними відображає приріст інвестицій в періоді t, порівняно з періодом t-1 , тобто ΔI_t=I_t–I_t-1.

Приріст інвестицій – це приріст попиту на інвестиційні товари, який є компонентом сукупного попиту. У зв’язку з цим збільшення  інвестиційного попиту при інших незмінних умовах  викликає зростання сукупного попиту і обсягів виробництва, тобто ВВП.

Другий напрям впливу інвестицій на економіку пов’язаний з капіталоутворенням. Пригадаємо, що інвестиції – це потік, а капітал – запас. Отже, капіталоутворення являє собою процес перетворення інвестицій в капітал. Тому кожна одиниця інвестицій, тобто потоку, збільшує капітал, тобто запас, теж на одиницю. Але це не означає, що обсяг капіталу стає більшим на величину інвестицій. Слід враховувати, що наявний капітал постійно зношується в процесі виробництва  і вимагає відновлювальних інвестицій. Це означає, що обсяг капіталу формується під впливом двох протилежних сил: інвестування, яке збільшує обсяг капіталу, і зношення (амортизація), яке зменшує обсяг капіталу.

Попит на інвестиції залежить від тих чинників, які впливають на прибутковість інвестованого капіталу. В макроекономічному моделюванні використовується проста інвестиційна функція, в якій базовою змінною інвестиційного попиту є лише процентна ставка. Вплив інших чинників на інвестиційний попит враховується в автономній складовій інвестиційної функції.

, де І — попит на інвестиції, І — автономні інвестиції, до яких відносяться інвестиції, що не залежать від процентної ставки, а перебувають під впливом інших чинників,b — чутливість інвестицій до зміни рівня реальної процентної ставки. Вона показує, на скільки грошових одиниць обернено змінюються інвестиції при зміні процентної ставки на один пункт, тобто  .

В простій інвестиційній функції незалежною змінною є процентна ставка, а залежною — інвестиції. При зростання процентної ставки збільшуються витрати, що пов’язані з інвестуванням, і зменшується рівень прибутковості, що скорочує кількість прибуткових інвестиційних проектів. Це зменшує сукупний  попит на інвестиції. Чим вища процентна ставка (вартість інвестицій), тим менша кількість інвестиційних проектів може бути привабливою для підприємців і тим меншим є сукупний попит на інвестиції. І навпаки.

Вплив процентної ставки. Вплив інших чинників
Положення кривої інвестиційного попиту на графіку визначається в першу чергу її нахилом, який залежить від величини В у рівнянні. Якщо інвестиції дуже чутливі до зміни рівня процентної ставки, то незначне зниження процентної ставки спричиняє велике збільшення інвестицій. За цих умов крива інвестиційного попиту буде тяжіти до горизонтальної лінії. І навпаки. Але на положення кривої інвестиційного попиту впливають й інші чинники. До них відносяться всі інші (крім процентної ставки) чинники, які впливаючи на прибутковість інвестицій, змінюють величину автономних інвестицій. На рис. зміна величини автономних інвестицій зміщує криву інвестиційного попиту у відповідний бік.

21.              Автономні інвестиції. Чинники автономних інвестицій: технічний прогрес, рівень забезпеченості основним капіталом, податки на підприємців, ділові очікування. Модель акселератора. На величину автономних інвестицій впливає багато чинників. Серед них можна виділити такі: технічний прогрес, рівень забезпеченості основним капіталом, податки на підприємців, ділові очікування.

Технічний прогрес. Технічний прогрес є головним фактором економічного зростання. Він проявляється, в основному через створення нових, ефективніших засобів виробництва або модернізацію існуючих. Викликаючи якісні зміни в основному капіталі, технічний прогрес забезпечує підвищення граничної продуктивності факторів виробництва і зменшення їх граничних витрат . В залежності від того, на які фактори виробництва впливає технічний прогрес, він поділяється на трудозберігальний, або капіталозберігальний. В першому випадку зростає гранична продуктивність праці, в іншому – гранична продуктивність капіталу.

Рівень забезпеченості основним капіталом. Якщо виробничі потужності галузі дозволяють їй повністю задовольняти попит на свою продукцію, то зростання інвестицій в цю галузь буде стримуватися. І навпаки, якщо за повного використання наявних виробничих потужностей попит на продукцію галузі задовольняється не повністю, то це буде спонукати  підприємців до збільшення обсягів виробництва за рахунок збільшення капіталу, що спричиняє зростання попиту на інвестиції за даної процентної ставки.

Отже, попит на інвестиції залежить від співвідношення між виробництвом ВВП та основним капіталом. Ця ідея спирається на модель акселератора, найпростішу форму якої  можна записати так:

де I_t — обсяг інвестицій (валових); a — коефіцієнт акселерації; Y_t – Y_t–1 — приріст ВВП за період t;

 a (Y_t – Y_t–1) — чисті інвестиції за період t; d ×·K_t — відновлювальні інвестиції (амортизація) за період t.

Основним елементом рівняння є коефіцієнт акселерації, який показує на скільки одиниць змінюються інвестиції при зміні ВВП на одиницю. Залежність, яку описує рівняння, означає, що підприємства намагаються зберігати певні співвідношення між основним капіталом і обсягом виробництва. Оскільки ВВП є нестабільною величиною, то це обумовлює і нестабільність інвестицій: у період пожвавлення економіки інвестиції збільшуються, у період рецесії – зменшуються.

Податки на підприємців. В процесі прийняття інвестиційних рішень підприємці беруть до уваги не валовий, а чистий прибуток, при обчисленні якого від валового прибутку віднімаються податки. За цих умов при збільшенні податків чистий прибуток зменшується, що послаблює мотивацію підприємців до інвестування. І навпаки, зменшення податків спричиняє збільшення чистого прибутку, що посилює їх схильність до інвестування.

Ділові очікування. Підприємці, ухвалюючи інвестиційні рішення, спираються на прибуток, який вони очікують отримати у майбутньому, тобто впродовж часу, протягом якого буде використовуватися інвестований капітал. Це означає, що їх інвестиційні рішення залежить від ділової активності, яку вони очікують у майбутньому. Ці очікування можуть бути оптимістичними або песимістичними. Оптимістичні очікування щодо рівня ділової активності збільшують інвестиційний попит підприємців, песимістичні — зменшують їх бажання інвестувати.

Важливу роль у визначенні рівня ділової активності відіграє ринок акцій, який показує зв’язок між динамікою курсів акцій і станом ділової активності в економіці. Якщо курс акцій зростає, то це свідчить про підвищення ділової активності, що породжує у інвесторів оптимістичні очікування. І навпаки.

22.                   Класичний та кейнсіанський механізм урівноваження заощаджень з інвестиціями.

Аксіомою є положення про те, що заощадження слугують єдиним джерелом фінансування інвестицій. Тому аксіоматичним слід визнати і те, що між заощадженнями та інвестиціями має спостерігатися рівновага, тобто S=I. Але для правильного розуміння цього положення потрібно враховувати, що заощадження є не чинником інвестиційного попиту, а лише його фінансовим обмеженням. За таких умов, в кожному окремому поточному періоді жорсткої залежності між заощадженнями та інвестиціями не може бути. Вона проявляється лише за тривалий період. Іншими словами, рівновага між заощадженнями та інвестиціями є не абсолютним законом , а законом – тенденцією. Якщо рівновага між заощадженнями та інвестиціями об’єктивно обумовлена, то виникає питання, який механізм її забезпечує.

Згідно з класичною теорією рівновага між  заощадженнями та інвестиціями досягається на фінансову ринку завдяки коливанню процентної ставки під впливом попиту на позичкові  кошти  (інвестиції) та їх пропозиції (заощадження).

За класичною теорією заощадження та інвестиції є високо еластичними до процентної ставки. При цьому заощадження знаходяться в прямій залежності від процентної ставки: чим нижчою є процентна ставка, тим меншими є заощадження. Тому на рис. крива заощаджень має додатний нахил. Що стосується інвестицій, то вони знаходяться в оберненій залежності від процентної ставки. У зв’язку з цим їх крива має від’ємний нахил .

Кейнсіанський механізм урівноваження заощаджень з інвестиціями. На цьому рисунку інвестиції є менш еластичними відносно процентної ставки, ніж в класичному варіанті.

Тому їх крива має невеликий кут нахилу. Але головною відмінністю  кейнсіанського механізму урівноваження заощаджень з інвестиціями є нееластичність заощаджень до процентної ставки. У зв’язку з цим на рис. крива заощаджень приймає вигляд вертикальної лінії.

 Кейнс не вірив у те, що зміна процентної ставки  здатна  суттєво впливати на  бажання людей змінювати обсяг  заощаджень. На його думку вирішальний вплив на заощадження справляє доход в тій частині, в якій він в процесі розподілу формує наявний дохід. Проте не лише Кейнс, а й сучасні макроекономісти піддають сумніву позицію класиків щодо існування  високої еластичності процентної  ставки до заощаджень або заощаджень до процентної ставки .

До цього слід додати ще одну відмінність  кейнсіанської теорії. Вона  полягає в тому, що згідно з цією теорією  рівновага між заощадженнями та інвестиціями може  забезпечуватися в економіці, яка знаходиться в умовах  неповної зайнятості.

  

23.              Структура заощаджень. Трансформація заощаджень в інвестиції за допомогою фінансових ринків та фінансових посередників.

Приватні заощадження — це структуризована система, яка складається з двох сегментів: заощадження домашніх господарств і заощадження підприємств.

Заощадження домашніх господарств визначаються згідно із загальним правилом – це та частина їх наявного доходу, яка залишається після здійснення витрат на споживання:

Заощадження домогосподарств = особистий наявний дохід – споживання

В умовах приватної  закритої економіки наявний  дохід домогосподарств дорівнює особистому доходу. За цих умов заощадження  домогосподарств  визначається як різниця між їхнім доходом і споживанням. Найбільш  розповсюдженими формами заощаджень домогосподарств  є депозитні вклади в комерційних банках, придбання акцій  та облігацій.

Стосовно підприємств слід розрізняти  чисті та валові  заощадження. В їх основі лежить відмінність між прибутком,  чистим прибутком та валовим прибутком підприємств. Прибуток відображає  перевищення виручки від реалізації продукції над витратами,  пов’язаними з її виробництвом. Прибуток мінус податок на прибуток – це чистий прибуток.  За своєю суттю чистий прибуток є  наявним доходом підприємств. Певна його частина у формі  дивідендів спрямовується на приватне споживання. Звідси  випливає формула чистих заощаджень  підприємство у спрощеній економіці:

Чисті заощадження підприємств = чистий прибуток – дивіденди

Валові заощадження = валовий прибуток –податок на прибуток - дивіденди  або Валові заощадження = чисті заощадження +амортизація

Отже, заощаджують як домогосподарства так і підприємства. Проте майже всі інвестиції здійснюють підприємства. При цьому їх потреби в інвестиційних коштах, як правило, перевищують їх заощадження. За цих умов виникає певний дисбаланс: з одного боку, заощадження домогосподарств перевищують їх потреби в інвестиційних ресурсах; з іншого — заощадження підприємств є недостатніми для фінансового забезпечення інвестицій. Це обумовлює як можливість так і доцільність переміщення тимчасово вільних коштів домогосподарств у тимчасове  розпорядження підприємств. Таке переміщення здійснюється за допомогою фінансової системи.

Як видно з рис., фінансова система, за допомогою якої здійснюється переміщення заощаджених коштів від домогосподарств до підприємств складається із двох інститутів: фінансові ринки і фінансові посередники. Фінансові ринки — це ринки, головним чином, облігацій та акцій. До фінансових посередників відносяться банки, страхові компанії та пенсійні фонди, а також інвестиційні посередники.

Залучення підприємствами інвестицій, коштів через фінансові ринки — це пряме фінансування інвестицій яке здійснюється за рахунок емісії цінних паперів. До головних інструментів прямого фінансування інвестицій відносяться облігації і акції. Облігація — це борговий інструмент, який зобов’язує підприємство-позичальника оплачувати власнику цього боргового інструмента фіксовану суму грошей через регулярні проміжки часу (сплата процентів) до дати її погашення, коли відбувається остання сплата процента. Особливість облігації полягає в тому, що її власник має право на одержання свого фіксованого доходу незалежно від того, чи має підприємство-позичальник прибутки чи ні.

Іншим способом прямого фінансування інвестицій є емісія акцій. До основних видів акцій відноситься  звичайна акція. Вона являє собою вимогу акціонера на частку акціонерного капіталу підприємства і на відповідну частку в його прибутках у формі дивідендів. Тому при збільшенні прибутковості підприємства, доходи акціонерів (дивіденди) збільшуються.

Роль фінансових посередників полягає в тому, щоб акумулювати в себе заощадження домогосподарств і за їх рахунок надавати кошти підприємствам, які мають дефіцит фінансово-інвестиційних ресурсів. Банки акумулюють вільні кошти домогосподарств за допомогою їх прийняття на депозит; страхові компанії і пенсійні фонди — через отримання коштів на договірній основі; інвестиційні посередники — переважно шляхом продажу цінних паперів.

  

24.              Моделі макроекономічної рівноваги товарного ринку – “Витрати-випуск”, “Вилучення - ін’єкції”. Графічна інтерпретація та економічні пояснення.

Сукупні витрати — це витрати резидентів і нерезидентів, спрямовані на закупівлю вітчизняних товарів і послуг. Можливість забезпечення рівноваги між ВВП і сукупними витратами випливає із того, що ВВП, з одного боку, є доходом (розподільчий метод), з іншого — витратами, спрямованими на закупівлю товарів і послуг (метод кінцевого використання). Але для правильного розумінні рівноважного ВВП слід розрізняти заплановані та фактичні сукупні витрати. Заплановані сукупні витрати є грошовим еквівалентом сукупного попиту. Вони дорівнюють сумі витрат, які планують здійснити економічні суб’єкти для купівлі вітчизняних товарів і послуг. Фактичні сукупні витрати не завжди можуть збігатися із запланованими. Визначення рівноважного ВВП на базі запланованих сукупних витрат спирається на два методи: витрати — випуск і вилучення — ін’єкції. Перший метод розглядає рівноважний ВВП як такий обсяг виробленої продукції, який дорівнює запланованим сукупним витратою, спрямованим на його закупівлю. За другим методом рівноважний ВВП визначається на базі тотожності між умовами його розподілу та умовами формування запланованих витрат на його закупівлю.

Метод «витрати—випуск»

Спираючись на спрощену економіку, рівноважний ВВП за методом «витрати—випуск» можна визначити за такою формулою:                        

Але в окремі проміжки часу вироблений економікою ВВП, як правило, відхиляється від запланованих сукупних витрат. Це відбувається тому, що плани підприємств щодо обсягів виробництва продукції не збігаються з планами покупців цієї продукції.
У процесі економічного кругообігу ВВП, як правило, не збігається із запланованими сукупними витрати. Якщо Y > E, то це означає, що економіка виробляє продукції більше, ніж цього вимагає сукупний попит. Така ситуація свідчить про виникнення перевиробництва, яке супроводжується вимушеним приростом товарних запасів і незапланованим збільшенням інвестицій у товарні запаси . За цих умов у підприємств з’являється мотивація скорочувати обсяг виробництва до рівня попиту, що породжує тенденцію до відновлення рівноваги між ВВП і запланованими сукупними витратами (Y = E).
Якщо, навпаки, Y < E, то така ситуація свідчить про виникнення недовиробництва, яке супроводжується вимушеним скороченням товарних запасів і незапланованим зменшенням інвестицій у товарні запаси . Це спонукає підприємства збільшувати обсяг виробництва до рівня попиту, завдяки чому породжується тенденція до відновлення рівноваги між ВВП і запланованими сукупними витратами.
В обох випадках, коли спостерігається нерівновага між ВВП і запланованими сукупними витратами, незаплановані інвестиції в товарні запаси виконують балансуючу роль в економіці. Завдяки незапланованим інвестиційним витратами в товарні запаси фактичні сукупні витрати завжди дорівнюють ВВП:

В умовах нерівноважного ВВП (Y ¹ E) незаплановані інвестиції у товарні запаси більші або менші нуля (I¢ ¹ 0). За умов рівноважного ВВП незаплановані інвестиції в товарні запаси відсутні, тобто якщо Y = E, то I¢ = 0.
Графічну інтерпретацію рівноважного ВВП наведено.

Рис. Модель «кейнсіанський хрест»

Графічна модель (рис. 9.1) називається «кейнсіанський хрест» . На горизонтальній осі графіка вимірюється ВВП, а на вертикальній — заплановані сукупні витрати. Бісектриса показує всі точки, в яких фактичні і заплановані сукупні витрати збігаються і забезпечується рівноважний ВВП. Лінія E¢ — це лінія фактичних сукупних витрат, які можуть дорівнювати запланованій величині або відхилятися від неї у той чи той бік.

Метод «вилучення—ін’єкції»

Щоб зрозуміти сутність методу «вилучення—ін’єкції», слід враховувати, що джерелом сукупних витрат є дохід від реалізації ВВП. Але в процесі перетворення сукупного доходу в сукупні витрати в економіці постійно відбуваються два протилежних явища: з одного боку, вилучення, які зменшують витрати в економіці, з іншого — ін’єкції, які збільшують ці витрати.

У загальному форматі вилучення — це такі форми розподілу поточного ВВП, які не спрямовуються на його закупівлю. Ін’єкції — це такі форми витрат, які не індуковані поточним ВВП, але спрямовуються на його закупівлю. Якщо розглядати економіку в цілому, то в ній вилучення відбуваються у формі податків, заощаджень та імпорту, а ін’єкції здійснюються у формі державних закупівель, інвестицій та експорту. Рівновага в економіці забезпечується лише за умов, коли сума вилучень дорівнює сумі ін’єкцій:

T+S+Im=G+I+Ex

У спрощеній економіці, якою є приватна закрита економіка, вилучення дорівнюють приватним заощадженням, а ін’єкції — приватним інвестиціям. Це означає, що рівноважний ВВП досягається лише за умов, якщо S = I. При цьому І — це заплановані інвестиції, які є складовим елементом запланованих сукупних витрат.
Визначення рівноважного ВВП за методом «вилучення—ін’єкції» не протирічить його визначенню за методом «витрати—випуск». Це пояснюється тим, що рівновага між заощадженнями та запланованими інвестиціями є лише іншим відображенням рівноваги між запланованими сукупними витратами і ВВП. Якщо за методом «витрати—випуск» рівновага в економіці визначається за формулою Y = C + I, то Y – C = I. Оскільки Y – C = S, то S = I.

Крім запланованих інвестицій, як ми уже знаємо, можуть виникати незаплановані інвестиції у товарні запаси. Фактичні інвестиції, як правило, відхиляються від запланованих. Але вони завжди врівноважуються із заощадженнями за рахунок незапланованих інвестицій:              (9.8)
Права частина рівняння (9.8) відображує фактичні інвестиції, які дорівнюють сумі запланованих і незапланованих інвестицій. Отже, незаплановані інвестиції є вирівнювальним елементом, за рахунок якого фактичні інвестиції завжди врівноважуються із заощадженнями. Такий висновок кореспондується з методом «витрати—випуск», згідно з яким фактичні сукупні витрати завжди врівноважуються з ВВП за рахунок незапланованих інвестицій.
Заощадження є функцією ВВП, а заплановані інвестиції — елементом запланованих сукупних витрат. Тому перевищення заощаджень над запланованими інвестиціями показує, що ВВП на таку саму суму перевищує заплановані сукупні витрати:
Визначення рівноважного ВВП за методом «вилучення—ін’єкції» можна подати графічно (рис. 9.2).

Рис 9.2. Модель рівноважного ВВП,
визначеного за методом «вилучення—ін’єкції»

На рис. 9.2 лінія запланованих інвестицій (І) є горизонтальною, тобто відповідає нашому припущенню, що інвестиційні плани підприємств не залежать від поточного ВВП. Лінія заощаджень (S) має додатний нахил і відображує пряму залежність заощаджень від поточного ВВП.
Згідно з моделлю «заощадження—інвестиції» рівноважний ВВП дорівнює 200 млрд грн, оскільки лише в цьому випадку заощадження дорівнюють запланованим інвестиціям, на що вказує перетин їхніх ліній у точці T₀. За інших рівнів ВВП рівновага між заощадженнями та інвестиціями порушується. Так, коли ВВП дорівнює 210 млрд грн, заощадження перевищують заплановані інвестиції на 4 млрд грн. Але на цю суму вони врівноважуються з фактичними інвестиціями за рахунок незапланованих інвестицій в збільшення товарних запасів. Якщо ВВП дорівнює 190 млрд грн, заощадження менш за заплановані інвестиції на 4 млрд грн. На цю суму вони врівноважуються з фактичними інвестиціями за рахунок незапланованих інвестицій в скорочення товарних запасів.

25.              Модель простого мультиплікатора витрат. Механізм мультиплікації автономних витрат. Ефект мультиплікатора.

Мультиплікатор витрат належать до ключових категорій макроекономічної теорії. Але щоб розкрити його зміст слід попередньо розглянути зв’язок між рівноважним ВВП і окремими компонентами запланованих сукупних витрат.

Y = C + I  Позначимо автономні витрати символом . Оскільки у нашій моделі автономними витратами є заплановані інвестиції, то ,  Якщо  а , то зміну рівноважного ВВП можна визначити за формулою

У рівнянні коефіцієнт 1 / (1 – c) є мультиплікатором витрат. У широкому розумінні термін «мультиплікатор» означає примноження, яке визначає, на скільки одиниць змінюється залежна змінна, якщо незалежна змінна змінюється на одиницю.

 

Звідси приріст рівноважного ВВП можна визначити за спрощеною формулою:

Механізм мультиплікації автономних витрат

Виразимо алгебраїчно зміни, що відбуваються в межах кожного циклу:

I цикл — збільшення запланованих інвестиції = DI

II цикл — приріст споживання = c × DI.

III цикл — приріст споживання = c² × DI і т. д.

Підсумовуючи, запишемо формулу суми нескінченно спадної геометричної прогресії:

Звідси випливає вже відома формула мультиплікатора витрат:

Приріст автономних витрат спричинює мультиплікативний приріст рівноважного ВВП. Це зумовлюється тим, що збільшення автономних витрат породжує в економіці нескінченно спадний ланцюг індуційованих витрат на споживання. Завдяки здатності автономних витрат генерувати індуційовані витрати приріст запланованих сукупних витрат перевищує приріст автономних витрат на суму приросту індуційованих витрат.

На рис. початково рівноважний ВВП становить E₁, автономні витрати дорівнюють . Звідси заплановані сукупні витрати дорівнюють сумі автономних та індуційованих витрат:  На рисунку цю ситуацію відображає крива E₁.Тепер припустимо, що автономні витрати збільшилися від  до . Це мультиплікативно збільшить заплановані сукупні витрати, що перемістить їх криву вгору в положення E₂. Більшій величині запланованих сукупних витрат відповідає більший рівень рівноважного ВВП, який дорівнює Y₂, а заплановані сукупні витрати визначатимуться за формулою .

Їх збільшення відбулося передусім за рахунок приросту автономних витрат . На рис. приріст автономних витрат відображується відстанню по вертикалі між лініями E₁ та E₂.

Оскільки , то мультиплатор витрат, який є відношенням , більший за одиницю.

26.              Сутність, графічна інтерпретація та кількісне визначення рецесійного та інфляційного розривів.

Рецесійний розрив. Якщо заплановані сукупні витрати менші за потенційно необхідну величину, то фактично рівноважний ВВП менший за потенційно рівноважний ВВП. Таке явище називається рецесійним розривом. Кількісно рецесійний розрив — це така величина, на яку заплановані автономні витрати менші за потенційно необхідні автономні витрати. Розрив називається рецесійним тому, що він викликає в економіці рецесію, тобто скорочення обсягу виробництва відносно потенційного ВВП.

Y_p — потенційний ВВП,  - «рецесійний розрив». Графічно рецесійний розрив — це відрізок, рівний відстані по вертикалі між лінією потенційно необхідних сукупних витрат (Е₂) і лінією запланованих сукупних витрат (Е₁). Як відомо, цей відрізок відображує різницю в автономних витратах, які входять до складу різних за величиною запланованих сукупних витрат.

Рецесійний розрив спричинює помножене, тобто мультиплікативне відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП. Це означає, що потенційний ВВП перевищує фактичний ВВП на величину рецесійного розриву, помножену на мультиплікатор витрат:

Із рівняння випливає інше визначення рецесійного розриву: це така величина приросту запланованих автономних витрат, яка на мультиплікативній основі здатна забезпечити зростання фактичного ВВП до потенційного рівня.

Інфляційний розрив. Якщо заплановані сукупні витрати є надмірними порівняно з потенційно необхідними сукупними витратами, то фактично рівноважний ВВП номінально перевищує потенційно рівноважний ВВП за рахунок інфляції. Таке явище називається інфляційним розривом. Кількісно інфляційний розрив є такою величиною, на яку заплановані автономні витрати перевищують потенційно необхідні автономні витрати. Такий розрив називається інфляційним тому, що в умовах повної зайнятості він повністю трансформується у зростання цін і не збільшує обсяг виробництва.

«інфляційний розрив» .

Графічно інфляційний розрив — це відрізок, рівний відстані по вертикалі між лініями потенційно необхідних автономних витрат  і запланованих автономних витрат . Він являє собою таку величину, на яку заплановані автономні витрати перевищують потенційно необхідні автономні витрати, тобто . Цей розрив називається інфляційним, оскільки в умовах повної зайнятості він викликає зростання запланованих сукупних витрат, яке повністю трансформується у приріст цін і не збільшує обсяг виробництва.

В економіці з надмірною зайнятістю може виникати інфляційно-експансійний розрив. За таких умов фактично рівноважний ВВП перевищує потенційно рівноважний ВВП як інфляційно, так і реально.

27.              Сутність екон. зростання та показники. Екстенсивне та інтенсивне зростання. Екон. зростання та розвиток.

     Економічне зростання — довгострокове зростання обсягів виробництва за рахунок збільшення потенційного ВВП і адекватного зростання сукупного попиту.

     Економічне зростання вимірюється двома показниками: середньорічний темп приросту реального ВВП і середньорічний темп приросту реального ВВП на душу населення.

     Економічне зростання не слід ототожнювати з економічним розвитком. Категорія економічного розвитку є змістовнішою, оскільки відображує не лише зростання обсягів виробництва, а й здатність економіки за рахунок цього підвищувати якість життя населення. Це означає, що економічне зростання може відбуватися і без економічного розвитку, але економічний розвиток неможливий без економічного зростання.

     Розрізняють два типи економічного зростання: екстенсивне та інтенсивне. Екстенсивне зростання досягається за умов, якщо обсяг виробництва зростає лише за рахунок збільшення обсягів факторів виробництва за незмінної ефективності цих факторів. Це означає, що економічне зростання є чисто екстенсивним, коли обсяг виробництва збільшується прямо пропорційно збільшенню кількості факторів виробництва. Якщо, навпаки, зростання обсягів виробництва відбувається лише завдяки підвищенню продуктивності виробничих факторів, то це означає, що економіка зростає на чисто інтенсивній основі.

28.              Основні положення кейнсіанської та неокласичної теорій економічного зростання. Модель Харрода-Домара та виробнича функція Кобба-Дугласа.

     Сучасні уявлення про економічне зростання сформувалися на базі кейнсіанської і неокласичної теорій.

     Засновниками кейнсіанської теорії економічного зростання були Р. Харрод і Є. Домар. На їхню думку, головну роль в економічному зростанні відіграють інвестиції. При цьому пропозиція інвестицій визначається величиною заощаджень, яка залежить від доходу, тобто ВВП, і норми заощаджень: S=s*Y, Попит на інвестиції залежить від приросту продукту та його капіталомісткості (Ку): І =  ∆Y*Ку. У довгостроковому періоді I=S. Звідси у розгорнутому вигляді рівновагу між заощадженнями та інвестиціями можна визначити такою формулою: ∆Y*Ку= s*Y. Поділимо обидві частини рівняння на У, а Ку перенесемо у його праву частину: ∆Y/Y=S/Ку. У наведеному рівнянні вираз ∆Y/Y відображає темп економічного зростання. Отже, згідно з моделлю Харрода—Домара економічне зростання перебуває в прямій залежності від норми заощаджень (s) і оберненій — від капіталомісткості продукту (Ку).

     В основі неокласичної теорії економічного зростання лежить ряд положень, серед яких основними є такі:

1) вартість продукту створюється факторами виробництва і перш за все працею і капіталом, кожний з яких робить свій внесок у його створення;

2) цінами виробничих факторів є зарплата і прибуток, які дорівнюють їх граничним продуктам;

3) зв'язок між збільшенням факторів виробництва І зростанням продукту описується за допомогою виробничої функції.

Прикладом неокласичної виробничої функції є виробнича функція Кобби—Дугласа: Y=A*K’*L’; де А — продуктивність факторів виробництва за наявної технології; K’ — частка капіталу у виробленому продукті; L’ — частка праці у виробленому продукті.

     Виробнича функція Кобби-Дугласа має дві властивості:

1) властивість постійної віддачі від масштабу. Це означає, що у разі збільшення кількості праці та капіталу на певний процент, обсяг виробництва збільшується на такий самий процент;

2) виробнича функція Кобба-Дугласа є нелінійною і характеризується спадною граничною продуктивністю капіталу, згідно з якою кожна додаткова одиниця капіталу забезпечує виробництво меншого обсягу продукту, ніж попередня. Отже, чим більше застосовується капіталу, тим нижчою є його гранична продуктивність.

29.              Передумови моделі Солоу. Вплив нагромадження капіталу, приросту населення та тех. прогресу на капіталоозброєність. Висновки моделі, Золоте правило, роль тех. прогресу в екон. зростанні.

     Одним із найбільших досягнень теорії економічного зростання є створення моделі Роберта Солоу, яка була опублікована у 1956 р.

     Модель Солоу ґрунтується на низці передумов. Серед них головними є такі:

1.Об’єктом моделювання слугує приватна закрита економіка, рівновага в якій визначається за формулою Y = C + I.

2. Цільовою функцією моделі є зростання не загального обсягу продукту, а збільшення його обсягів на одного працівника, тобто зростання продуктивності праці.

3. Продуктивність праці залежить від її капіталоозброєності. Це положення реалізується на основі перетворення простої виробничої функції: Y = f(K, L).

4. Капіталоозброєність ставиться в залежність від трьох чинників: нагромадження капіталу, приріст населення, технічний прогрес.

5. Інвестиції дорівнюють заощадженням. Тому i = s × y, або i = s × f(k).

На підставі наведених передумов визначається вплив окремих чинників на капіталоозброєність і, як наслідок, на економічне зростання, тобто продуктивність праці.

     Чинники екон. зростання в моделі Солоу. Першим чинником є нагромадження капіталу. Згідно з моделлю обсяг капіталу збільшується внаслідок інвестування і зменшується через його зношення, тобто амортизацію. Від співвідношення між інвестиціями та амортизацією залежить зміна обсягів капіталу на одного працюючого, тобто капіталоозброєність.

Зміна капіталоозброєності, яка залежить лише від інвестицій та амортизації, визначається за формулою

                

Оскільки згідно з передумовами моделі i = s × f(k), то зміну капіталоозброєності можна визначити так:

.      

Другий чинник — приріст населення. Згідно з моделлю приріст населення (а отже, і працюючих) з темпом n впливає на капітаоозброєність так само, як і зношення капіталу, тобто зменшує її. Цей вплив описується таким рівнянням:

   

Третій чинник — технічний прогрес. Він викликає якісні зміни у факторах виробництва, тобто підвищує їх продуктивність. У моделі його вплив на економічне зростання визначається через зростання ефективності праці. При цьому темп зростання ефективності праці дорівнює Е, а темп її приросту — g.

Включення в модель Солоу технічного прогресу трансформує виробничу функцію. Якщо до цього ми спиралися на просту двофакторну виробничу функцію у вигляді Y = f (K, L), то тепер вона доповнюється коефіцієнтом ефективності праці (E):

.

Підсумовуючи, можна записати формулу, яка визначає зміну капіталоозброєності з урахуванням технічного прогресу:

     Із моделі Солоу випливають два висновки. Перший — вплив нагромадження капіталу і приросту населення на економічне зростання обмежується досягненням економікою стійкого стану, а технічний прогрес є нескінченним чинником економічного зростання. Другий — оптимальним обсягом нагромадження капіталу є така норма заощаджень, яка забезпечує економіці стійкий стан із найвищим рівнем споживання. Стійка капіталоозброєність, яка максимізує споживання, називається капіталоозброєністю за Золотим правилом, а норма заощаджень, яка відповідає цим умовам, — нормою заощаджень за Золотим правилом.

30.              Економічний цикл: сутність та структура. Характеристика фаз економічного циклу. Основні теорії економічного циклу.

     Економічний цикл — період, протягом якого економіка проходить шлях від одного спаду або піднесення до іншого спаду або піднесення на умовах збереження загальної тенденції до зростання.

     Окремі економічні цикли істотно різняться між собою. Проте, незважаючи на відмінності, всі вони мають однакову структуру і складаються з чотирьох фаз:

1) пік (вершина) — в цій фазі циклу в економіці досягається повне використання наявних ресурсів і тому виробництво працює на повну або майже повну потужність, а ціни, як правило, зростають;

2) спад (рецесія) — обсяги валового ВВП, зайнятості і виробництва скорочуються. Ціни і прибуток знижуються, а безробіття зростає;

3) дно — характеризується припиненням падіння макроекономічних показників, оскільки вони досягли найнижчого рівня, перегрупуванням підприємств, що вижили під час спаду, і створенням бази для нового відродження;

4) піднесення ‑ обсяг виробництва відновлюється до рівня, що передував фазі спаду, а потім продовжує збільшуватися, зростає рівень використання наявних виробничих потужностей та вводяться нові потужності, оптимізується рівень безробіття, а зростання цін набуває помірних темпів, відновлюється попит на інвестиції, зростають ціни і прибуток. В економічних агентів виникають впевненість і бажання нарощувати виробництво, що виштовхує економіку у фазу пік.

     Усі теорії економічних циклів можна об’єднати за двома напрямами: одні теорії пояснюють циклічні коливання в економіці зовнішніми чинниками — вбачають причини циклічних коливань в імпульсах, які породжуються за межами екон. системи (війни, революції, політичні збурення, демографічні вибухи, відкриття нових родовищ корисних копалин, великомасштабні науково-технічні нововведення тощо), інші пояснюють внутрішніми чинниками — причини економічних циклів випливають зсередини самої економічної системи (нераціональна монетарна політика, нестабільність інвестицій, негнучкість цін і заробітної плати, коливання в продуктивності праці тощо).

     Серед усієї сукупності теорій економічних коливань можна виділити найважливіші. Так, інноваційні теорії пов’язують економічні цикли з великими і нерегулярними технічними нововведеннями. Монетаристська теорія називає головною причиною економічних коливань нестабільні темпи грошової емісії. Згідно з моделлю мультиплікатора-акселератора економічні цикли спричинюються певними співвідношеннями між мультиплікатором та акселератором. Теорія рівноважного ділового циклу пояснює циклічні коливання помилковим сприйняттям економічними суб’єк­тами динаміки цін і заробітної плати, що спонукає їх до помилкових рішень. За теорією реального економічного циклу, причиною економічних коливань є технологічні шоки.

31.              Модель екон. кругообігу з урахуванням держави. Функції держави. Вплив держави на екон. рівновагу. Модель екон. рівноваги “витрати-випуск” та “вилучення-ін’єкції”.

     У сучасній економіці держава виконує активну роль. Щоб отримати початкові уявлення про роль держави в екон. процесах, потрібно повернутися до моделі екон. кругообігу, підключивши до неї уряд. В екон. кругообігу він виконує три функції: здійснює на відповідних ринках закупівлю ресурсів та продуктів і несе пов’язані з цим витрати; забезпечує домогосподарства і підприємства суспільними благами, тобто фінансує освіту, охорону здоров’я, науку, культуру, армію; отри­мує від домогосподарств і підприємcтв податки, за рахунок яких фінансуються блага.

     У моделі екон. кругообігу податки називаються чистими, вони відображають кінцевий результат фінансових відносин між урядом і суб’єктами приватного сектора економіки. З одного боку, уряд отримує від них податки (ТА), з іншого — здійснює зворотні платежі у формі трансфертів (TR), до яких належать субсидії, виплати по безробіттю, пенсії. Отже, в остаточному підсумку уряд отримує лише чисті податки: .

     Модель економічного кругообігу за участю уряду показує, яку роль виконує держава в системі макроекономічного регулювання. По-перше, вона виконує перерозподільчу функцію: змінюючи рівень податків і трансфертів, держава перерозподіляє сукупний дохід між приватним сектором економіки і виробництвом суспільних благ та послуг. По-друге, вона виконує стабілізаційну функцію в економіці: змінюючи обсяги державних закупівель та рівень чистих податків, держава може цілеспрямовано впливає на сукупні видатки і, як наслідок, на рівень виробництва.

     Держава вносить суттєві зміни в параметри економічної рівноваги. В межах приватної закритої економіки , а економічна рівновага за методом «видатки — випуск» визначається за формулою: .З появою держави сукупні видатки доповнюються державними закупівлями: . Тому економічна рівновага визначається за формулою . Одночасно суттєво трансформується функція споживання. В спрощеній моделі . Тому функція споживання визначається так: З урахуванням держави, коли з’являються чисті податки, післяподатковий дохід зменшується за формулою: . За цих умов функція споживання змінюється:  Чисті податки можна обчислити за формулою , де t — граничний коефіцієнт податків, який відображає відношення між зміною чистих податків і зміною доходу. Звідси функція споживання модифікується:  Отже, поява чистих податків зменшує споживання за будь-якого рівня доходу.

     Тепер перейдемо до моделі економічної рівноваги за методом «вилучення — ін’єкції». В умовах відсутності держави рівновага за цим методом визначається формулою:  З урахуванням держави вилучення доповнюються чистими податками, а ін’єкції — державними закупівлями. Внаслідок цього формула економічної рівноваги прибирає вигляд:  Одночасно трансформуються заощадження.

У спрощеній моделі заощадження зводяться до приватних за формулою . З урахуванням держави вони зменшуються на величину чистих податків: . Якщо в модель економічної рівноваги підставити нове значення приватних заощаджень і перенести державні закупівлі в ліву частину рівняння, то отримаємо кінцевий вираз моделі економічної рівноваги:

де () — приватні заощадження, () — державні заощад­ження. Сума приватних та державних заощаджень дорівнює національним заощадженням. Отже, економічна рівновага за методом «вилучення — ін’єкції» — це рівновага між національними заощад­женнями та інвестиціями.

Зазначена модель є лише іншим виразом моделі за методом «видатки — випуск». Щоб у цьому переконатися, розкриємо дужки в нашій моделі:

Після скорочень і перенесення в праву частину рівняння С і G, отримаємо формулу, яка є моделлю економічної рівноваги за методом «видатки — випуск»:

32.              Дискреційна та автоматична фіскальна політика. Логіка обґрунтування мультиплікаторів видатків та податків. Сутність ефекту гальмування динаміки ВВП внаслідок фіскальних заходів та його кількісне визначення.

     Під фіскальною політикою  розуміють заходи уряду, спрямовані    на досягнення цілей стабілізаційної політики за допомогою державних витрат і податків. В залежності від рівня  керованості фіскальними інструментами розрізняють дискреційну (свідому) і недискреційну (автоматичну) фіскальну політику. Дискреційна фіскальна політика – це політика, в межах якої зміна державних витрат і податків здійснюється на підставі   спеціальних рішень уряду і парламенту. Недискреційна  фіскальна політика стосується лише податків і трансфертів, які є функцією від доходу.

     Інструментами дискреційної фіскальної політики є державні закупівлі і чисті податки, зміна яких означає зміну автономних витрат. Приріст державних закупівель викликає мультиплікативний приріст доходу. При цьому мультиплікатор витрат у змішаній закритій економіці є величиною оберненою до суми вилучень з економічного кругообігу, що охоплюють заощадження та податки. Це означає, що мультиплікатор витрат у змішаній закритій економіці нижчий, ніж у приватній закритій економіці. Тому збільшення автономних витрат на 1 грн у змішаній закритій економці викликає менший приріст доходу, ніж збільшення автономних витрат на 1 грн у приватній закритій економіці.

     Дискреційна зміна чистих податків — це така їх зміна, яка відбувається на підставі спеціальних державних рішень щодо рівня оподаткування і трансфертів. Вплив чистих податків на дохід здійснюється опосередковано — через їх вплив на автономне споживання, зміна якого спричинює мультиплікативну зміну доходу. Між зміною доходу і зміною чистих податків існує обернена залежність. При цьому мультиплікатор податків менший за мультиплікатор витрат пропорційно до граничної схильності до споживання. Тому зростання державних закупівель на 1 грн викликає більший приріст доходу, ніж зменшення чистих податків на 1 грн. Дискреційна фіскальна політика впливає і на державний бюджет. Державні закупівлі і трансферти впливають на видатки державного бюджету, а податки — на його надходження.

     В основі недискреційної фіскальної політики лежить здатність фіскальних інструментів, що входять до складу чистих податків, змінюватися в автоматичному режимі, тобто без прямої участі держави. Це зумовлено тим, що переважна більшість податків і трансфертів залежить від доходу, а отже можуть змінюватися пропорційно до змін доходу навіть за стабільних податкових ставок і незмінного рівня трансфертних платежів. Автоматична зміна чистих податків перетворює їх в автоматичний інструмент економічної стабілізації. Здатність чистих податків виконувати стабілізаційну функцію пояснюється тим, що податкові вилучення збільшуються в період зростання виробництва і зменшуються в період рецесії. У першому випадку чисті податки гальмують зростання економіки, у другому — гальмують її рецесію, що згладжує економічні коливання. Ефект гальмування залежить від величини, на яку податки зменшують мультиплікатор витрат.

33.              Державний бюджет: види бюджетного сальдо; концепції збалансування бюджету; джерела дефіцитного фінансування.

     Державний бюджет — це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються державою. Формування фінансових ресурсів відображується в доходах бюджету, а їх використання — в його видатках. Доходи бюджету формуються за рахунок усіх податкових, неподаткових та інших надходжень, які здійснюються на безповоротній основі, включаючи трансферти, дарунки, гранти. Видатки бюджету відображують кошти, що спрямовуються на фінансування запланованих державних програм і заходів, за винятком коштів, призначених на погашення основної суми державного боргу та повернення надмірно сплачених до бюджету сум.

     Залежно від співвідношення між доходами і видатками бюджет може бути збалансованим або незбалансованим, тобто мати дефіцит або профіцит. Бюджетний дефіцит виникає тоді, коли доходи бюджету не покривають його видатки, а бюджетний профіцит — коли доходи бюджету перевищують його видатки.

Стан державного бюджету визначається за допомогою бюджетного сальдо

ВS, обумовленого за формулою:

BS = T – G,

де Т – чисті податки;

G – державні витрати.

     Розрізняють три види бюджетного сальдо:

Фактичне — це величина, яка забезпечується в умовах фактичного рівня зайнятості, тобто фактичного ВВП: BS = Y*t – G,

де Y – реальний ВВП; t – середня податкова ставка (коефіцієнт); Y*t – фактичні податкові надходження в бюджет; G – державні витрати;

Потенційне — це величина, яка забезпечується в умовах повної зайнятості. Вона показує, яка могла бути різниця між доходами і витратами державного бюджету за умов, коли б економіка виробляла потенційний ВВП: BSp = Yp*t – G,

де Yp – потенційний ВВП; Yp*t – потенційні надходження в бюджет при повній зайнятості;

Циклічне — показує витрати бюджету в

умовах неповної зайнятості (циклічне падіння виробництва викликає певну втрату доходів для державного бюджету). Воно обчислюється як різниця між фактичним і потенційним бюджетним сальдо: BSс = BS – BSp.

     Існує три концепції регулювання державного бюджету.

1) збалансування бюджету на щорічній основі — державні витрати повинні вирівнюватися з доходами в межах кожного року. Але така концепція вступає в суперечність зі стабілізаційною функцією фіскальної політики.

2) збалансування бюджету на циклічній основі — бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах екон. циклу. Під час падіння виробництва держава, щоб стимулювати економіку, дискреційно зменшує чисті податки і збільшує держзакупки, що спрямовує бюджет до дефіциту. Під час інфляційного зростання, щоб стримати економіку, держава дискреційно підвищує чисті податки і скорочує держ закупки, що спрямовує бюджет до надлишку.

3) концепція функціональних фінансів —

підтримання економічної стабільності є метою фіскальної політики, а державний бюджет повинен виконувати роль її інструмента.

     Існує боргове і грошове фінансування бюджетного дефіциту. Перше здійснюється за рахунок внутрішніх і зовнішніх позик, друге — за рахунок грошової емісії. Найбільшою загрозою для економіки є грошова емісія, яка прискорює інфляцію з відповідними негативними наслідками для суспільства. Менш загрозливим способом дефіцитного фінансування є боргове фінансування. Його вади:

1) виникає державний борг, який потрібно повертати з процентами;

2) державне запозичення спричинює підвищення процентної ставки, що породжує ефект витіснення приватних інвестицій.

34.              Вплив держави на екон. рівновагу: функція споживання у закритій змішаній економіці; кількісне визначення приватних, державних, національних заощаджень та національних інвестицій; рівновага між ними.

     Звернемося до моделі економічної рівноваги за методом «вилучення—ін’єкції». В умовах відсутності держави економічна рівновага за цим методом визначається за допомогою тотожності між приватними заощадженнями та приватними інвестиціями: S = І. Після врахування держави вилучення з економічного кругообігу доповнюються чистими податками, а ін’єкції — державними закупівлями. Звідси у загальному вигляді модель економічної рівноваги можна подати як тотожність між сумою вилучень і сумою ін’єкцій:

S + T = I + G                       (11.9)

У формулі (11.9) приватні заощадження суттєво відрізняються від їх аналога в умовах закритої приватної економіки. В «бездержавній» економіці національні заощадження зводяться до приватних і визначаються як та частка доходу, що залишається після приватного споживання: S = Y – С. Із появою держави приватні заощадження зменшуються на величину вилучень у формі чистих податків. Отже, у змішаній закритій економіці приватні заощадження можна визначити так:

S = Y – Т – С.                     (11.10)

На противагу зменшенню приватних заощаджень виникають державні заощадження. Згідно із загальним правилом їх величина визначається як різниця між наявним доходом держави у формі чистих податків і державним споживанням:

Sg = Т – Сg,                       (11.11)

де Sg ,Сg — відповідно державні заощадження і державне спо-живання

Державне споживання — це державні закупівлі споживчих товарів та послуг. Іншою частиною державних закупівель є дер-жавні інвестиції (Іg). Звідси державні закупівлі можна визначити за формулою

G = Сg + Іg (11.12)

У загальну модель економічної рівноваги, представлену фор-мулою (11.9), підставимо значення приватних заощаджень за фо-рмулою (11.10) і державних закупівель за формулою (11.12):

Y – Т – С + Т = І + Сg + Іg (11.13)

Перенесемо державне споживання в ліву частину рівняння (11.13) і згрупуємо його члени в такий спосіб:

(Y – Т – С ) + ( Т – Сg) = І + Іg                   (11.14)

У формулі (11.14) вираз (Y – Т – С) — приватні заощадження, а вираз (Т – Сg) — державні заощадження. Сума приватних і дер-жавних заощаджень — це національні заощадження (SN), які мо-жна визначити так: SN = Y – С – Сg. Сума приватних і державних інвестицій дорівнює національним інвестиціям (ІN), тобто ІN =І + Іg. Отже, у змішаній закритій економіці рівновага забез-печується за умов, коли національні заощадження дорівнюють національним інвестиціям. Якщо у правій частині рівняння (11.14) розкрити дужки, то рівновага між національними заоща-дженнями та національними інвестиціями набуде такого вигляду:

Y – С – Сg = ІN                  (11.15)

Вирішальну роль в економічному зростанні відіграють прива-тні інвестиції. Тому більш вагоме аналітичне значення має рівно-вага між приватними інвестиціями та внутрішніми джерелами їх фінансування. Для відображення такої рівноваги розв’яжемо рів-няння (11.14) відносно І:

(Y – Т – С) + (Т – Сg + Іg ) = 1                   (11.16)

Оскільки Сg + Іg = G, то рівняння (11.16) трансформується та-ким чином:

(Y – Т – С) + (Т – G) = I.     (11.17)

Ліва частина рівняння (11.17) відображає величину внутріш-ніх фінансових ресурсів приватного інвестування. При цьому ви-раз (Y – Т – С) презенттує приватні заощадження, а вираз (Т – G) характеризує сальдо державного бюджету, тобто співвідношення між чистими податками (наявним доходом уряду) і державними закупівлями. Залежно від цього співвідношення державний бю-джет може бути дефіцитним або профіцитним.

Якщо бюджет із дефіцитом, то внутрішні фінансові ресурси приватного інвестування менші за приватні заощадження на ве-личину державного запозичення. Якщо бюджет із профіцитом, то внутрішні фінансові ресурси приватного інвестування переви-щують приватні заощадження на величину державних кредитів. Це означає, що від стану державного бюджету залежить величина внутрішніх фінансових ресурсів приватного інвестування, а отже і рівень інвестування національної економіки.

35.              Монетарна політика у моделі AD-AS та наслідки впливу на економіку монетарної експансії в короткостроковому та довгостроковому періодах.

     Серед усіх каналів монетарного передатного механізму найбільш визнаним є канал «процента ставка — інвестиції». Тому саме на нього спираються для визначення наслідків впливу монетарної політики на економіку. У форматі графічної моделі AD – AS аналіз наслідків монетарної політики в короткостроковому і довгостроковому періодах доцільно розглядати окремо.

     Згідно з моделлю AD – AS можна виділити три наслідки експансіоністської монетарної політики в короткостроковому періоді:

1)зниження номінальної і реальної процентних ставок;

2)збільшення номінального і реального ВВП;

3)підвищення цін (інфляція).

Такі наслідки монетарної експансії відповідають сучасній кейнсіанській теорії, згідно з якою в короткостроковому періоді крива сукупної пропозиції має додатний нахил.

     У довгостроковому періоді можна зробити узагальнюючий висновок щодо наслідків монетарної експансії у довгостроковому періоді:

1.Ціни підвищуються пропорційно номінальному збільшенню пропозиції грошей.

2.Реальний ВВП залишається без змін, а номінальний ВВП зростає пропорційно зростанню цін.

3.Реальна процентна ставка зберігається на незмінному рівні, а номінальна зростає пропорційно зростанню цін.

     Такі наслідки монетарної політики свідчать про нейтральність грошей у довгостроковому періоді.

36.              Платіжний баланс: структура, характеристика його основних розділів; рівняння платіжного балансу.

     Всі результати зовнішньоекономічної діяльності країни відображаються в спеціальному статистичному документі — платіжному балансі. Він складається з двох розділів.      Основним розділом є рахунок поточних операцій (СА), який поділяється на три підрозділи:

1) баланс товарів та послуг, що відображає співвідношення між експортом та імпортом товарів та послуг;

2) доходи, що показують співвідношення між отриманими та сплаченими доходами в формі зарплати, дивідендів та відсотків;

3) поточні трансферти, що відображають співвідношення між отриманими та сплаченими пенсіями, грошовими переказами, дарунками та іншими трансфертами.

     Другий розділ — рахунок операцій з капіталом та фінансовий рахунок або скорочено — рахунок капітальних операцій (KA). Він відображає співвідношення між імпортом та експортом капіталу в формі капітальних трансфертів, нематеріальних активів, інвестицій та кредитів.

     Крім двох розділів платіжний баланс включає також автономну статтю під назвою «Помилки та упущення» (ES). Вона відображає сальдо статистичних неточностей, які виникають під час ідентифікації зовнішньоекономічних операцій, викликаних часовими та вартісними розбіжностями між митною та банківською статистикою. Сальдо цієї статті дорівнює різниці між сальдо СА та KA. Рівновага платіжного балансу забезпечується на умовах, коли сальдо CA дорівнює сальдо KA з протилежним знаком з одночасним врахуванням сальдо статті «Помилки та упущення». Це можна виразити формулою: BP = CA + KA + ES.

     Платіжний баланс завжди є рівноважним. Якщо створюються умови для порушення його рівноваги, то вона відновлюється через статтю «Резервні активи», яка входить до складу KA. Так, в умовах виникнення дефіциту платіжного балансу може мати місце таке співвідношення: -СА>КА+ES. Тоді з метою усунення дефіциту платіжного балансу сальдо KA додатньо збільшується за рахунок зменшення резервних активів, що по статті «Резервні активи» ві­дображається зі знаком «плюс». Це означає, що зміни в статті «Резервні активи» прирівнюються до операцій імпортного типу. Іншими словами, залучення коштів із резервних активів на покриття дефіциту платіжного балансу розцінюється як імпорт капіталу.

37.              Сутність валютного курсу, способи котирування валюти. Номінальний та реальний курс валюти. Чинники попиту і пропозиції на валютному ринку. Етапи розвитку міжнародної валютної системи.

     Необхідним інструментом зовнішньоекономічної діяльності є валюта. Залежно від умов обміну та використання валюта буває конвертованою, частково конвертованою і неконвертованою.

     Під терміном «валютний курс» передусім розуміють номінальний курс валюти, який відображує ціну однієї валюти, виражену через певну кількість іншої валюти. Процес визначення валютного курсу називається валютним котируванням. Існує пряме та обернене котирування. Валютний курс залежить від співвідношення між попитом і пропозицією на валютному ринку, на яке впливають три основних чинники:

-    стан торговельних відносин країни з рештою світу,

-    співвідношення між вітчизняною та світовою ставками процента,

-    інфляція.

     Особливим варіантом визначення валютного курсу є концепція ПКС, Згідно з концепцією ПКС валютний курс залежить виключно від співвідношення між внутрішніми та іноземними цінами.

     Формування валютного курсу залежить від валютного режиму: плаваючий курс (змінюється переважно від впливом попиту і пропозиції на валютному ринку), фіксований курс (уряд офіційно оголошує на фіксованому рівні).

     Розрізняють номінальний і реальний курс валюти. Номінальний валютний курс відображує обмінну спроможність національної валюти, тобто пропорцію, в якій одна валюта обмінюється на іншу. Для визначення реального курсу номінальний курс коригується на співвідношення внутрішніх і зовнішніх цін. Завдяки цьому реальний валютний курс відображує умови торгівлі, тобто пропорцію товарообміну. В процесі аналізу розрізняють двосторонній і багатосторонній валютні курси. Перший відображує вар-тість валюти через одну іноземну валюту, інший — через кілька іноземних валют.

     Сучасна міжнародна валютна система пройшла у своєму розвитку три етапи:

-    система золотого стандарту (курс національної валюти визначався на основі золотого паритету, тобто з урахуванням офіційно встановленого золотого вмісту валют, що обмінювалися між собою),

-    Бретон-Вудська валютна система (запроваджувався фіксований валютний курс до американського долара за допомогою фіксації в своїх валютах золотого вмісту),

-    Ямайська валютна система (замість золотофіксованих валютних курсів запроваджувалася система плаваючих валютних курсів).

38.              Вплив зовнішньої торгівлі на ВВП: функція споживання у відкритій змішаній економіці; складний мультиплікатор витрат; фактори впливу на чистий експорт та зв'язок з валютним курсом.

Серед усіх видів зовнішньоекономічної діяльності безпосередній вплив на ВВП справляє зовнішня торгівля. Вона вносить зміни в сукупні видатки й умови економічної рівноваги. Згідно з методом «видатки—випуск» модель економічної рівноваги набирає такого вигляду:

     Зовнішня торгівля вносить також зміни у вилучення та ін’єкції. Вилучення доповнюються імпортом (М), а ін’єкції — експортом (Х). Звідси модель економічної рівноваги за методом «вилучення—ін’єкції» набирає такого вигляду:

Щоб розмежувати внутрішній і зовнішній сектори економіки, зробімо перестановки:

, або

     Ліва частина рівняння відображає співвідношення між національними заощадженнями (S) та інвестиціями (I), а в правій частині чистий експорт (NX) є головним елементом рахунка поточних операцій (СА).

     Із наведеної моделі випливають два висновки. Перший — в умовах дефіциту національних заощаджень виникає дефіцит рахунка поточних операцій, який покривається додатнім сальдо рахунка капітальних операцій: –СА = +KA. Це означає, що певна частка інвестицій фінансується за рахунок іноземного капіталу. В умовах надлишку національних заощаджень — все навпаки: певна частка національних заощаджень використовується для фінансування  іноземців. Тому +СА = –KA.

Другий — існує тісний зв’язок між державним бюджетом і платіжним балансом. Оскільки державні заощадження (T – G) — є одночасно і бюджетним сальдо, то зростання бюджетного дефіциту зменшує національні заощадження і збільшує дефіцит рахунка поточних операцій, що вимагає збільшення чистого імпорту капіталу.

     Важливим чинником, який впливає на ВВП, є чистий експорт. Між чистим експортом і ВВП існує пряма мультиплікативна залежність. Але зазначимо, що в умовах відкритої економіки мультиплікатор видатків враховує ще один канал вилучень — імпорт. Щоб врахувати вплив імпорту на мультиплікатор, слід спиратися на граничну схильність до імпорту (q), яка визначається за формулою q = DM / DY. Тоді мультиплікатор видатків прибирає вигляд:

.

     Чистий експорт залежить від таких чинників: рівень доходу у нас і у наших торгових партнерів, валютний курс, торговельна політика. Так, за зростання внутрішнього доходу збільшується вітчизняний імпорт, що зменшує чистий експорт. За зростання доходу іноземних країн збільшується наш експорт, що збільшує чистий експорт. В умовах зниження курсу гривні ціна українських товарів за кордоном падатиме, що збільшуватиме наш експорт, і навпаки, ціна імпортних товарів зросте, що зменшить вітчизняний імпорт.